– … Я, напевно, жахливу річ скажу: я абсолютна байдужа до онуків, – каже пятидесятичотирьохлітня Ольга Іванівна. – Їх у мене двоє, двох і чотирьох років, обидва хлопчики. Що відчуваю? Ну, ввічлива цікавість, не більше … Може це через невістку, відносини у нас, м’яко кажучи, прохолодні були з самого початку.

А тут ще квартира … Ми з чоловіком в трійці живемо, а вони – в однокімнатній. Так ця дурочка вирішила, що непогано б нам з ними помінятися квартирами. Це вона мені заявила, коли другим завагітніла … Як вам таке?

– Дівчина недурна … Зрозуміла, що трійка краще однушки …

– Ага … Я їй сказала – загорни губу, дорога! ..

А вона мене ще шантажувати намагалася спочатку – ну раз вам на онуків плювати, каже, на них не розраховуйте! Вам їх не дам і не побачите їх! Типу, народжу і не покажу. І адже щиро думала, що налякала мене! Смішно … Тобто я повинна була за право власноруч міняти підгузки їй квартиру подарувати, це нормально взагалі? …

– Ну ось вона народила другого, ви не злякалися, трикімнатною квартирою їм не поступилися.І що ж? Помирилися? Вляглися пристрасті? Дає вам невістка спілкуватися з онуками-то?

– Ха! «Дає!» Та якби я тільки погодилася, вони б від мене не вилазили! .. Але я свідомо обмежила всі ці зустрічі. Я втомлююся від криків-вересків вже через півгодини. Вони такі гучні, вічно сопливі, постійно кудись лізуть, нічого не розуміють, невістка з ними не справляється, не виховує зовсім – брр … Бачимося тільки по великих святах, мені, чесно кажучи, і цього багато.

Причому, я дивлюся, свати, невістчина мати, теж щось не летить доньці на допомогу …

– Послухай, але ж це твої рідні онуки … Ти ж дітей своїх любиш? Пам’ятаєш, як їх ростила? У тебе ж теж двоє синів.

– Знаєш, так, я прекрасно пам’ятаю, як ростила синів. Я їх обожнюю, і за них кому завгодно глотку перегризу. Але при цьому я завжди була абсолютно байдужа до чужих дітей. Це ще м’яко сказано. Чужі мене завжди дратували … Навіть добре знайомі, діти сусідок, подруг …

Так, онуків я, мабуть, асоціюю не з своїми дітьми, а з чужими. Невістчиними. Я – моральний урод? Так не можна, так? Ну що мені тепер, повіситися, якщо немає у мене ніяких почуттів до цих дітей? Як вважаєте, з бабусею, яка не любить онуків, не все гаразд? Так не можна, і треба бабусі з собою щось робити, щоб не отримати за таке блюзнірство по голові від світу? Треба, значить, якось частіше спілкуватися з онуками, звикати, шукати позитив? Чи нема любові, то й не треба, це абсолютно нормально, не потрібно силувати себе?