Мені 31 рік, заміжня, маю доньку. Мій чоловік в принципі людина не погана, не п’є, не курить, ніде не гуляє, на роботу ходить, гроші на життя заробляє.

Коли ми зустрічалися і жили до народження дитини, все було нормально. Ми багато подорожували, гуляли вечорами, розмовляли, в кінці кінців. Зараз я сиджу вдома з дитиною і ми з ним стали зовсім чужими.

Він завжди похмурий, всі думки про роботу. Вдома нічого робити не хоче, з дитиною не допомагає. Гуляти з нею на вулиці один не хоче, та й разом зі мною теж. Завжди прикривається роботою, мовляв, втомився, хочу полежати, телевізор подивитися. Я кручусь цілий день, як білка (готую, прибираю, прання, прасування, на вулиці з дитиною вранці і ввечері гуляю).

Так ми стали зовсім чужими за 2 роки. У кожного своє життя. У нього робота, телевізор, у мене будинок і дитина. Особистого життя теж ніякого. У мене не залишається ні сил, ні часу, ні бажання для цього. В душі одна образа. Розмови, погрози, скандали допомагають на 1-2 дні. Він взагалі не розуміє, що я від нього хочу і чим я незадоволена. В результаті дитина до мене дуже прив’язана, тато для неї чужий.

Я не можу її залишити з ним, щоб вийти в магазин або на базар, перукарню, в кінці кінців. У неї відразу сльози, істерика. А він і радий, що його не напружують. Ось так. Як бути далі, жити в одній квартирі і при цьому як чужі люди.