Мама з татом в шлюбі прожили 17 років. Через два роки після весілля народили мене.

Я була у них єдина улюблениця.

Коли я була маленька, то як всі діти просила собі братика або сестричку. На що мама завжди жартувала, що все насіння в пологовому будинку продали і найближчим часом не привезуть.

Коли я стала дорослішати, то з кожним роком бачила, що мама не розквітає, а навпаки в її очах вогник згасав. На мої питання, що з нею відбувається, вона махала рукою і говорила: – голова болить зараз полежу і все пройде.

Батько часто їздив у відрядження. Грошима нас не ображав, забезпечував всім необхідним.

Весь свій вільний час я проводила з матусею. З кожним днем ​​їй ставало все гірше і гірше. Тоді я сама викликала швидку допомогу. Її госпіталізували, поки тато був у від’їзді, лікар пізніше сказав мені, що у мами не виліковна хвороба. І залишилося їй не довго.

Я дуже переживала, плакала, лаяла себе за те, що нічим не могла допомогти своїй матусі.

Незабаром мами не стало. Я замкнулася в собі. Тато навіть психолога додому приводив, щоб якось вивести мене з цього стану. Він навіть на деякий час відмовився від своїх поїздок.

Завдяки психологу мої справи пішли на поправку. І тільки тоді вже тато зважився поговорити зі мною і розповісти всю правду.

Виявляється мама була вже хвора до знайомства з татом. Він цього не злякався і все ж зробив мамі пропозицію. Вона говорила йому: – навіщо тобі такий тягар на все життя. А він їй: – скільки буде у мене сил і здоров’я, все зроблю для тебе.

Мамі не можна було народжувати, але коли вона дізналася, що вагітна, то твердо сказала, що народить.

Народилася я. І батько з матір’ю домовилися, що мені нічого не розкажуть про хворобу. Якби я тоді не викликала швидку, так би напевно і не дізналася, що мама хвора. А відмовки були б до останнього, що просто втомилася і болить голова, полежу і все пройде.