У мого батька була дуже велика сім’я. З мамою вони розлучилися п’ять років тому, але залишилися хорошими друзями. Я завжди спілкувалася з батьком, у нас були дуже хороші стосунки, незважаючи на розлучення батьків.

Він був дуже веселим, займався спортом, любив подорожувати, захоплювався антикваріатом, був дуже цікавою і начитаною людиною. Звістка про хворобу застала нас зненацька. У нього діагностували рак останньої стадії, нічого вже не могло допомогти, він згорів за пару місяців. Його смерть стала ударом для мене і мами.

Ми дуже переживали, останнім часом зовсім від нього не відходили, але нічого не допомогло. Ми були морально виснажені і розбиті. Незважаючи на наш стан, нам довелося займатися організацією похорону. Ми повідомили про те, що трапилося родичам. Мої тітки і дядька приїхали дуже швидко, буквально на наступний день.

Ми розмістили їх в будинку батька. Ці кілька днів були справжнім кошмаром. Ми розривалися між будинком, моргом, різними інстанціями, похоронним агентством, кафе та інше. Тітки тільки голосили, плакали і нічим не допомагали, хоча ми дуже їх про це просили.

Настав день похорону. Поминки проходили в кафе, було дуже багато народу. Нам приносили співчуття і одночасно запитували про заповіт. Батько був не бідний, але нам з мамою було не до цього, ми навіть не думали про заповіт. Тоді, вже добряче хильнувши, родичі стали самі сперечатися, кому, що має дістатися. Нам з мамою було дуже неприємно це чути, їй стало погано, ми поїхали додому. Через кілька днів роз’їхалися всі родичі, які жили в будинку батька.

Через тиждень я вирішила навідатися в будинок до батька, привести його в порядок, зібрати деякі речі. Зайшовши в будинок, я прийшла в жах. Я спочатку подумала, що нас пограбували, всюди валялися речі, книги, папери, не вистачало багатьох антикварних предметів, якими займався батько. У будинку був погром, винесли все найцінніше.

Я була в розпачі, зателефонувала тітці, вона зізналася, що взяла дещо, але тільки те, що належало їй, як сестрі. Тоді я зрозуміла, що цими злодіями виявилися наші родичі. Вони не стали чекати оголошення заповіту, а винесли все найцінніше, щоб нікому не дісталося. Стало гірко і прикро. Ці речі були дорогі не скільки в матеріальному плані, а як в якості пам’яті про батька. Я все розповіла мамі. Вона теж була вражена. Ми хотіли написати заяву в поліцію, але не знали точно, що саме вкрали.

Родичі з’явилися знову тільки через півроку, коли прийшов час вступати в спадок. На їх превеликий жаль, багато що батько заповів зі своїх колекцій, було втрачено, точніше сказати, вкрадено, а ким саме, невідомо. Нам з мамою дістався будинок, на який тітки теж хотіли претендувати, але не могли.

З тих пір я живу в будинку батька. Тут все нагадує мені про нього, про те, якою чудовою він був людиною. І нехай деякі дорогі речі безслідно зникли, для мене важлива саме пам’ять про нього. Родичі більше не з’являлися. Та й нам самим не хочеться спілкуватися з такими людьми, жадібними і дріб’язковими. Нехай всі вкрадені речі будуть на їхній совісті.