Хочу розповісти вам про свою непросту ситуацію з чоловіком. Я була заміжня сім років і весь цей час жила заради чоловіка. Розумієте, все, що б я не робила, було заради нього і для нього. Буквально все!Знаю, що багато хто з вас не зрозуміють мене і, можливо, засудять, але це так. Просто мене так виховали з дитинства, такі відносини були у моїх батьків. Ось і я взяла собі таку модель поведінки. Але зараз розумію, що зробила помилку!

Всі роки нашого сімейного життя мій чоловік тільки приймав любов. Так було завжди. Він любив, коли за ним доглядають, і я давала йому цю турботу. Спочатку наші відносини і вишикувалися на цьому – я про нього піклувалася, коли ми були ще студентами, так і вирішили жити разом. Думаю, йому було зручно зі мною. Можливо, тому він і покликав мене заміж свого часу. Так би мовити, знайшов собі няньку або ще одну матір.

Але тоді я нічого не мала проти. Мені подобалося доглядати за чоловіком. Цим я і займалася всі роки спільного життя. Я готувала йому те, що він любить, робила те, що подобалося йому і так далі. Можна сказати, що я жила його життям. Ніколи не говорила нічого проти, слухалася його і опікала. Натомість же не отримувала нічого! Мій чоловік ніколи не дбав про мене. Не можу сказати, що він ображав мене! Ні, такого не було! Просто я не бачила турботи і трепетного ставлення до мене. Я завжди була для нього на рівні прислуги або обслуговуючого персоналу. Все зводилося до одного – принеси, подай, зроби, виховай, відвези … Все, нічого більше! Мою турботу чоловік сприймав як належне. Ні спасибі тобі, ні будь ласка! Тільки команди та наряди видавав!

Якщо чесно, я, як жінка, чекала, що він мене полюбить. Думала, що з часом він зрозуміє, як я потрібна і важлива йому, стане цінувати мене і те, що я роблю для нього. Але роки йшли, а відносини між нами залишалися колишніми. У них не з’явилося ні тепла, ні ласки. Холодно, сухо, стримано. За ці сім років я так втомилася чекати любові чоловіка! Просто втомилася, і все! Ну, хіба я не заслужила хоч крапельки турботи натомість? Невже так важко подбати про мене хоч на секунду?

Загалом, в один прекрасний момент я вирішила, що більше не буду нічого чекати. Я вирішила піти від чоловіка. Просто зібрала валізу і пішла з дому! Ось так! Знаєте, зізнаюся чесно, я не хотіла розлучатися з ним. Адже, не зважаючи ні на що, я любила його. Я просто хотіла, щоб він зрозумів, як я важлива йому. Щоб мій чоловік побачив, що я робила для нього і яке місце в його житті займала. Я сподівалася, що чоловік зрозуміє, як йому було добре зі мною.

Перший час я чекала, що він буде просити мене повернутися. Він дзвонив, питав, де я і чому пішла, але не більше того. Час минав, а повернутися мене так ніхто і не попросив! Більш того, днями я отримала документи на розлучення! Тільки уявіть, він вирішив розлучитися зі мною! І це подяка мені за всі сім років спільного життя? На цю людину я витратила стільки років? Як так можна? Якби знала, що так буде, пішла б раніше! Що за чоловіки пішли? Чого вам ще треба?