Коли синові було три роки, він тяжко захворів. Хвороба Пертеса – руйнування кістки тазостегнового суглоба. Його поклали на лікування в санаторій, на витяжку.

Скільки сліз пролила, в 25 років посивіла від горя. Два роки кожні вихідні їздила до нього. Купувала все: ліки, фрукти, іграшки, книжки. Нічого не шкодувала. Працювала, добре заробляла і все витрачала на сина. А поки я їздила до сина, мій чоловік завів собі коханку.

Розлучення з ним відняло у мене багато здоров’я. Це окрема історія. Але все пройшло.

Сина виписали через два роки. Спочатку півроку ходив на милицях з підв’язаною ногою, потім поступово став ходити сам. У сім років, як і всі, пішов в школу. Син просив: «Мама, давай собі тата заведемо, у всіх у дворі є тати і я хочу». І просив братика.

Незабаром я вийшла вдруге заміж і народила другого сина.

Настали важкі часи, всім пам’ятні 90-і роки. Щоб вижити і прогодувати дітей, нам довелося виїхати на Північ. Жили в важких умовах, було важко матеріально. І я вирішила віддати на цей важкий час старшого сина своєї свекрусі від першого шлюбу, а через півроку хотіла його забрати назад. Аліменти мій колишній не платив, та ще й квартиру моїх батьків відсудив. Зі свекрухою він був в хороших відносинах.

Через півроку свекруха мені сина не віддала. Сказала, що ми самі невлаштовані, не дасть, мовляв, дитині поневірятися по кутах. Так старший син залишився у бабусі.

Я чим могла, допомагала, висилала йому всю свою зарплату. Коли виходило влаштуватися на роботу, гостинці привозила у відпустку, до себе запрошувала на Північ, гроші на авіаквиток двічі висилала, листи писала, дзвонила.

І синок приїхав до нас на Північ. Жив у нас, харчувався за наш рахунок. Мій чоловік влаштував його на роботу, я допомогла йому відплатити перший внесок на вищу освіту, купила йому ноутбук.

Син одружився, купив квартиру, народився у нього свій синок. І ось тепер я отримала у відповідь синівську любов. Він написав, що знати мене не хоче і я йому не мати. Серце болить, сльози ллються. Може я його погано виховала? Але життя дуже складна штука. І сподіваюся, все розставить по своїх місцях. Тільки Бог є.

Минуло 30 років і мій перший чоловік попросив у мене вибачення за той біль, що мені заподіяв при розлученні. Нехай пізно, але дійшло. І через 30 років все повторюється, як мій перший чоловік неправдою відсудив квартиру моїх батьків, так і у мого старшого сина його друга дружина також неправдою відсуджує його зароблену квартиру.

Тепер буду чекати, коли його син, а мій онук, також скаже йому, що він не батько, як я почула від нього. Адже не відомо, як далі все складеться. І я думала, що буду найкращою матір’ю і все вкладу в сина. Книги читала, говорити вчила, енциклопедії купувала, його навіть вундеркіндом в дитинстві звали. Але що змогла, то віддала. А тепер думаю, краще б в дитбудинок віддала, а не свекрусі колишній. Цінував би матір. А тепер спілкується зі своїм біологічним батьком і мачухою. А я стала погана. Бог їм суддя. Дуже боляче!

Вибачте, може я не права. Але дуже боляче. Одне зрозуміла – любити треба себе, ніхто ваших жертв не оцінить. Треба жити для себе.