Я заміжня вдруге. Перше моє заміжжя виявилося невдалим. Все до простоти банально. Вийшла заміж по зальоту в вісімнадцять років.Вагітність протікала дуже важко і в підсумку я втратила дитину. З чоловіком ми ніколи особливо не ладнали, тому після декількох місяців подружнього життя вирішили мирно розійтися в різні боки. Як не дивно, але зараз ми дуже хороші друзі і можемо звертатися один до одного за допомогою.

Після розлучення я довгий час не дивилася на протилежну стать. Вступила до університету, добре вчилася. А після закінчення влаштувалася на роботу. Так і закрутилася моя доросле життя. Я і не помітила, як зустріла свої тридцять років.

На роботі я познайомилася з хлопцем. Він був теж розлучений, з тією лише різницею, що на руках у нього залишився дворічний синочок. Ми якось швидко знайшли спільну мову і стали хорошими друзями. Поступово ці відносини переросли в сімейні. Так я вийшла заміж вдруге і відразу набула дитинку.

З маленьким я дуже швидко порозумілася. Він називав мене мамою, і я відчувала себе повноцінним членом їх сім’ї. Зараз цьому малюку вже чотирнадцять років. Вік складний, але я намагаюся допомагати йому. Ось тільки контакту між нами останнім часом я не спостерігаю.

Він став дуже різким і грубим. Але це все проходить. Я сама знаю на власній шкурі, як це, коли підліток стає просто некерованим. У мене є молодший брат, з яким ми все це проходили. Тому, досвід спілкування з такими дітьми у мене є.

Але вся складність в тому, що мій син, а я його саме таким і вважаю, став постійно мені нагадувати, що я йому ніхто, і слухати він мене не збирається. На всі мої зауваження він просто або не звертає уваги, або тут же починає робити все навпаки.

Спробувала поскаржитися чоловіку на поведінку дитини. Але його відповідь мене шокувала. Він з незворушним спокоєм сказав, щоб я просто не лізла до хлопця! Мені стало дуже прикро і боляче. Я ці слова сприймаю, як натяк на те, що хоч я і член сім’ї, але виходить що не до кінця.

Значить, поки він був маленьким і потребував допомоги і тепла матері, я була потрібна і мамою називалася. А тепер, коли він практично став самостійним, то я виявилася непотрібною і чужою тіткою ?! Ось чого-чого, а такого я точно не очікувала. Я з самого початку прикипіла до цього хлопчика. Я ні на одну секунду за ці дванадцять років жодного разу не відчула ні крапельки злоби чи роздратування до нього. А тепер мене не потрібно ні слухати, ні поважати. Так виходить!?

Ну гаразд дитина, він ще не розуміє, що творить. Ну а його батько! Невже мій чоловік не розуміє, що приносить мені таким ставленням сильну образу ?!