У мене дуже складні стосунки з п’ятнадцятирічною дочкою. Зовні все так чудово: вона відмінниця, дуже обдарована дитина. Мені багато хто говорить «дякую Вам за дочку». Але справжнього стану справ ніхто не знає …

Я давно виховую її одна, без чоловіка. Моя мета – дати їй все необхідне для того, щоб вона була щаслива в житті. Якщо розглядати ситуацію з іншого ракурсу, а саме внутрішні відносини зі мною, то картина не настільки радісна. Дочка мене не поважає, ображає, може вдарити, каже, що ненавидить мене.

Я – звичайна жива людина, можу і закричати на неї, іноді не стримаюся, так як доведе же. Періоди скандалів між нами змінюються паузою. Але варто тільки мені її про щось попросити, все повторюється.

Багато хто скаже, що я винна в цьому сама і так її виховала. Але дитина зростала в любові, я їй ні в чому не відмовляла. До трьох років я не працювала і займалася тільки дочкою: водила в різні школи, наймала викладачів з англійської мови, водила на гімнастику, в театри, на концерти.

У три роки вона вміла читати і була дуже розвиненою дитиною. Є у неї сертифікат про те, що вона обдарована дитина. Є модні гаджети, гарний одяг і взуття. Є досягнення в школі і, як я вже говорила, вона відмінниця. Є все, крім любові і поваги до матері, тобто до мене.

Часто моя донечка, яку я дуже люблю, говорить про те, що мріє тільки про одне: стати дорослою і піти з дому, подалі від мене і навіть виїхати в інше місто. Я щиро бажаю, щоб відносини у нас з нею стали більш доброзичливими і закінчилися всі непорозуміння.

Мені страшно і соромно про це навіть комусь сказати, адже зовні все так добре.Тому і написала цю сповідь. Це ж єдина моя дитина, яку я люблю і якій бажаю тільки добра. Чому вона зі мною так?