Дитину народити не можу, все випробували, чоловік втомився від моїх істерик і пішов. І що тепер, як жити далі?

Хочеться забитися в кутку і ревіти, що є сили. Я і так покарана більше нікуди ще й найрідніший мій чоловік кинув мене. Я любила його більше життя, готова була на все заради нього, а він …Мій чоловік – моя опора і підтримка просто пішов з мого життя, тому що я не змогла народити йому дитину.

Ми прожили з Дімою разом прекрасних сім років. Я кожен день дякувала Богові за цей дар небес. Кажуть, що ідеальних чоловіків не буває. Так кажуть ті, хто не знайомий з моїм улюбленим. Він кращий серед чоловіків. Діма був турботливим, люблячим і уважним. Єдине, що затьмарювало наше щастя – відсутність дітей. Мій чоловік підтримував мене як, міг. Коли я опускала руки від безсилля, він вселяв у мене віру в успішний результат. Нескінченні обстеження, аналізи, лікарі і таблетки. І якби не чоловік, то я давно б уже здалась.

Минуло п’ять років наших спроб стати батьками. Все було безрезультатно. Тоді Діма запропонував мені спробувати процедуру ЕКО. Я була готова на все, мій улюблений настільки сильно хотів стати батьком, що я зобов’язана була подарувати йому цю радість.

У клініці нам розповіли докладно про процедуру і назвали її вартість. Я мало не втратила свідомість від почутої суми. Я в пошуках порятунку подивилася на чоловіка, а він твердо відповів, що гроші не проблема аби все вийшло. По дорозі додому я обережно запитала, де ж ми візьмемо таку суму. А мій улюблений посміхнувся і сказав, що давно відкладав на «чорний» день. І ось він настав.

Ми вступили в протокол. Це жахливо: стільки препаратів, самопочуття від гормонів жахливе. Я постійно була на взводі, а Діма терпів і не пред’являв претензій. Я ж кажу – ідеал! Коли ми чекали результату «так чи ні» я просто божеволіла. Я бачила, що чоловікові важко зі мною, але нічого не могла з собою вдіяти. А коли ми дізналися, що вагітність не наступила, мене накрила жахлива депресія. Та така, що довелося мене садити на заспокійливі.

Я стала переживати, що чоловік кине мене. Я постійно діставала його цими питаннями. З доброї і веселої дівчини я перетворилася в вічно невдоволеного параноїка. І він пішов. Я б і сама від себе пішла. Жоден чоловік не витримав би таку істеричку, в яку перетворилася я. Навіть ідеальний.

Але чому все так несправедливо. Мене і так покарали відсутністю дітей, навіщо ж ще і чоловіка забрали. Невже я сама винна в тому, що Діма просто втомився від моїх істерик і депресій?

Минулого тижня нас розлучили. Моє життя закінчилося. Я не хочу нічого, просто забитися в кутку і ревіти поки не закінчаться останні сльози. Як змусити себе жити далі? Як знайти сенс життя, і чи є він взагалі?