Мамо, навіщо ти це робиш?

У кожної з нас (оскільки мова піде більше про дівчат) є мама. А іноді ще кілька родичок – бабуся, тітка, старша сестра.

У багатьох з цих милих жінок дивна звичка: критикувати і знецінювати все, що ми робимо. Вона з ними з самого нашого дитинства. З тих часів, коли нас лаяли за погані оцінки, розпатлане волосся, порване плаття, розбиті коліна, дивних друзів та інші дрібниці. Лаяли часом в моменти, коли взагалі-то варто було б підтримувати.

Іноді це виглядає ніби як цікавість. Воно стосується і дуже серйозних життєвих рішень, і, наприклад, нашої зовнішності.

«Ну, доню, і коли ти вийдеш заміж?» «Коли народиш мені онуків?» «Може, ти навчишся вже готувати?» «Чому б тобі не зробити нормальну зачіску?» «Ти не носиш сережки, які я тобі подарувала?» «Ти працюєш по десять годин на добу? А з ким у цей час твій нещасний син? »

Подібні питання, навіть якщо вони позбавлені саркастичного відтінку і зовсім щирі, здатні вибити нас з колії надовго. Тому що вони порушують наші особисті кордони, часто призводять до бажання виправдовуватися за свій вибір, та й врешті-решт просто хамські.

Але трапляються у наших милих матусь і позитивні судження.

«Ти погано виховуєш дитину». «Чоловік тебе кине, якщо ти не будеш йому готувати!» «Ти занадто стурбована кар’єрою, це ненормально». «Татуювання – це огидно і зовсім нежіночно!» «У тебе вдома страшний безлад, який мужик це витримає?» «Ти використовуєш памперси, в наш час такого не було, хороша мати не стане мучити цим дитину». «Прибиральницю в квартиру може покликати тільки погана господиня!» «У тебе брудна підлога в коридорі, це соромно».

І так далі. З усіма зупинками. У кожної з дівчат свій набір закидів, але будь-який з них нестерпний. І він ллється в наші вуха роками. Незважаючи на те, що ми давно не живемо разом з матерями, і вже тим більше з бабусями, частиною нашої повсякденності є дзвінок «найближчих» з тим, щоб вислухати чергову порцію образливих одкровень. Або поїздка на «сімейне свято», де можна отримати колективний залп по здоровому глузду і самооцінці.

Мене дивує те, що жінки часто абсолютно безпорадні перед цими зауваженнями. Вони сумують, вони страждають, вони не розуміють, чому мами це роблять. А головне, навіщо.

Причому все ясно, якщо вдуматися. Наші матері так виховані. Вони набиті гендерними стереотипами по саму маківку, а іноді навіть носять німб з них. Їм важливо, щоб жінка страждала, тому що вони самі колись страждали. Вони не бачать сенсу в існуванні жінки, якщо вона не виснажена домашньою роботою до повної знемоги. Адже мучеництво – це обов’язкова частина життя, як ми могли його відкинути? Їм здається безглуздою думка про те, що дівчата нашого покоління воліють зустрічатися і жити з рівним партнером, а не чоловіком-котиком, нездатним натиснути кнопку «пуск» на пилососі. Що ми купуємо посудомийну машину, а не побиватись за брудні тарілки. Водимо автомобіль, хоча це нібито не «жіноча справа». Що робимо кар’єру, а не ховаємо себе в ролі домогосподарки. Не влаштовуємо дітям скандал через трійки в чверті.

Ми – подразник для наших матерів. Занадто інші, занадто дивні, надто нахабні. Але, чорт забирай, чому вони не здатні взяти себе в руки і замовкнути? Просто на тій підставі, що вони нас люблять?

Але чи люблять?

Я давно вже винайшла спосіб боротьби з цим нескінченним знеціненням і перетворенням дочок в тренажер для самооцінки. Не впевнена, що це допоможе всім, кого нехтують Матусі. Але хоч кому-небудь – неодмінно.

Їх потрібно просто запитати у відповідь на нескінченні зауваження: «Мама, навіщо ти це робиш? Ти ж розумієш, що сказане тобою завдає мені болю? Може ти здогадуєшся, що близька людина – це той, хто підтримає, не дивлячись ні на що? А не той, хто намагається сильніше вколоти і принизити? Ти вважаєш себе близькою мені людиною? Любиш мене? Або для тебе дочка – це скоріше ворог? Ти замислювалася, чому? »

Так, якщо наполягати на тому, щоб на ці питання відповіли, наші матусі можуть впасти в ажитацію. Ридати, кричати, що їх не люблять і не поважають. На якийсь час перестати спілкуватися з дочками-зрадницями.

А якщо пощастить, то назавжди.

Їх світ перевернеться.

Але ж вони перші почали! Якщо їм з якихось причин хочеться, щоб їх дорослі дочки страждали, то ніхто з дочок не зобов’язаний доводити, що ми краще. Ми не краще. Ми теж можемо вдарити, якщо нас б’ють.

Навіть якщо удар буде виглядати як простий зустрічне запитання: «Мама, тобі дійсно подобається, коли твоїй дочці погано? І ти усвідомлюєш, що мені не цікаво спілкуватися з людиною, яка поводиться так? Тому що від близької людини я хочу підтримки, а не безкінечних вказівок на мою недосконалість ».

І ні, ми нічого не повинні їм лише з тієї причини, що вони народили нас і змогли виростити. Точніше, повинні. Допомогти, якщо мама хвора і немічна. Підтримати матеріально, якщо вона бідна. І чесно розповісти про те, що вона не права, якщо вона не має рації і мучить нас.

А ось терпіти нескінченні докори й образи – не повинні.

Повірте, дівчата, це так. Ніхто нас не примушує з ними спілкуватися. Служити боксерською грушею для їх мізантропії і страждань через не склалось життя – не наш борг.

Після декількох серій ридань вони зазвичай миряться. І перестають засуджувати нас в кожній фразі.

А деякі навіть навчаються поважати своїх дочок. Незважаючи на те, що звикли сприймати дітей як неповноцінних істот, які потребують постійної критики і понуканнях.

Автор: Елла Дерзай