Моя дочка відстає в розвитку. Я люблю її, але «на людях» мене переповнює сором. Як позбутися від цього почуття?

Моїй доньці десять. Народила я її майже в тридцять років, вона була другою дитиною. Це було бажане і довгоочікуване малятко. На той момент я вже виховувала синочка. Поки донечка була зовсім маленькою, все було добре. Але коли почала підростати, я зрозуміла, що щось йде не так.

Спочатку вона дуже погано тримала голівку, потім ніяк не хотіла ходити. Скільки я лікарень об’їздила, скільки аналізів здала моя дочка, скільки ліків приймала. Лікарі навіть толком діагноз не могли поставити, тільки припущення, які потім скасовували. Ще вона зовсім не розмовляла, тільки звуки якісь видавала. І дивилася вона якось дивно, то чи крізь людину, то чи поверх голови. Через довгі і болісні три роки моя дівчинка таки почала ходити. Погано, але почала. Але розмовляти стала ще пізніше, і зовсім незв’язно. В результаті лікарі поставили нам відставання в розвитку.

Я ніяк не могла зрозуміти, чому, адже у нас в родині всі були здорові. Тому спадковим це бути не могло. Коли я гуляла з нею на вулиці, то бачила цікаві погляди сусідів і знайомих. Правда, ніхто не наважувався запитати, в чому справа. Але мені завжди було якось ніяково за те, що у мене хвора дитина. Я ж завжди вела здоровий спосіб життя, а під час вагітності тим більше. Чому ж у мене так вийшло?

Звичайно, як всі діти, вона не змогла піти в перший клас в сім років. Про це навіть і мови не могло бути, адже вона на той час вимовляла не більше десятка слів. Тому я через рік я оформила домашнє навчання. До нас приходить додому учитель і займається з дочкою кілька разів на тиждень.

Зараз вона вже трохи більше знає слів, але зовсім не дотягує до своїх ровесників. Коли я гуляю з нею у дворі, мені так боляче дивитися на інших, нормальних дітей. Дівчата бігають в своїх сукнях, підбігають до своїх мамам, про щось розповідають. А моя тільки поруч сидить і мукає іноді щось. Я постійно ловлю на собі співчутливі погляди. І мені чомусь соромно. Я розумію, що це неправильно, що так не можна. Це моя дитина, і вона зовсім не винна, що народилася такою. Найцікавіше, що мій старший п’ятнадцятирічний син спокійно до всього ставиться, і без докорів сумління може годинами з нею гратись на майданчику. Я йому дуже за це вдячна. Виявляється, мій син мудріший, ніж я.

Часто я відчуваю провину перед своєю дитиною, але нічого не можу вдіяти – на вулиці я як і раніше продовжую її соромитися. І не знаю, як мені позбутися від цього почуття. Спочатку мені соромно на вулиці за свою дочку, потім мені соромно перед моєю дитиною за ці почуття. І якесь замкнуте коло виходить, кожен день одне і те ж. Уже думала звернутися до психолога, тому що постійно і себе мучу і дитину.

Що мені робити з цими почуттями? Як позбутися від переповнюючого мене сорому і жалю?