– Тримай, не плач, я собі ще завоюю, а ось у тебе вже ніколи нічого не вийде
Мій син ходить на карате і в тому числі у них бувають змагання куміте – спаринги на рингу. Я коли ходжу, коли не ходжу, він вже дорослий, 14 років, сам організовується. Але тут ось була, дивилася.
Спочатку йдуть малюки, вік 6-7 років, потім 8-9 років, 10-11 і т.д. Дівчаток мало, але вони є, це важливо. Найцікавіші, звичайно, юнаки від 14, вони вже багато вміють і можуть показати вищий клас, але не про них мова.
Середній вік, категорія 8-9 років. Призерів всього лише три, а учасників – 20. І тут один з тих, хто програв падає на підлогу і заливається нестямним криком:
– Хочухочухочу медальку і кубок!
Мчить мама до судді:
– Подати дитинці терміново медальку і кубок.
Суддя:
– Він жодного бою не виграв, ось записи, ви про що, жінко?
Тут падає приятель першого і та ж картина:
– І я, і я! Хочухочухочу кубок!
Хлопцям 8-9 років, нагадую. Мчить мама другого , приєднується до бабусі, починається треш і чад – від суддів на два голоси гнівно вимагають бідним нещасним скривдженим рьовам нагород, судді мляво відбріхуються.
І тоді дівчинка з молодшої групи, маленька така семирічна козявочка з косичками, віддає одному з ревунів свої нагороди за чесно зароблене перше місце (медаль і кубок) і спокійно так говорить:
– Тримай, не плач, я собі ще завоюю, а ось у тебе вже ніколи нічого не вийде.
Завіса.