– Тримай, не плач, я собі ще завоюю, а ось у тебе вже ніколи нічого не вийде

Мій син ходить на карате і в тому числі у них бувають змагання куміте – спаринги на рингу. Я коли ходжу, коли не ходжу, він вже дорослий, 14 років, сам організовується. Але тут ось була, дивилася.

Спочатку йдуть малюки, вік 6-7 років, потім 8-9 років, 10-11 і т.д. Дівчаток мало, але вони є, це важливо. Найцікавіші, звичайно, юнаки від 14, вони вже багато вміють і можуть показати вищий клас, але не про них мова.

Середній вік, категорія 8-9 років. Призерів всього лише три, а учасників – 20. І тут один з тих, хто програв падає на підлогу і заливається нестямним криком:

– Хочухочухочу медальку і кубок!

Мчить мама до судді:

– Подати дитинці терміново медальку і кубок.

Суддя:

– Він жодного бою не виграв, ось записи, ви про що, жінко?

Тут падає приятель першого і та ж картина:

– І я, і я! Хочухочухочу кубок!

Хлопцям 8-9 років, нагадую. Мчить мама другого , приєднується до бабусі, починається треш і чад – від суддів на два голоси гнівно вимагають бідним нещасним скривдженим рьовам нагород, судді мляво відбріхуються.

І тоді дівчинка з молодшої групи, маленька така семирічна козявочка з косичками, віддає одному з ревунів свої нагороди за чесно зароблене перше місце (медаль і кубок) і спокійно так говорить:

– Тримай, не плач, я собі ще завоюю, а ось у тебе вже ніколи нічого не вийде.

Завіса.