У чоловіка онкологія, хочу йому покаятися і розповісти всю правду. А чи треба?

У мене дуже складна ситуація. Зараз мій чоловік перебуває при смерті. Йому 64 роки і у нього проблеми по-чоловічому. Лікарі сказали, що це не піддається хірургічному втручанню і йому залишилося недовго бути з нами. І ось я тепер не можу спати.Справа в тому, що у мене є таємниця, яку я зберігаю вже тридцять три роки. Наш син зовсім не наш. Точніше він мій, але біологічним батьком хлопчика є інший чоловік. Не мій чоловік. І тепер я не знаю, чи повинна я зізнатися йому в своєму гріху? У тому, що він все життя виховував чужу дитину?

Я сто разів репетирувала, як йому розповідаю правду. Я поясню, що сорок років тому, коли ми хотіли народити дитину у нас не виходило не через мене, а через нього. Довгі роки я не могла завагітніти. Ми були на межі розлучення. А потім під час його відрядження, я напилася з подругою в кафе. Там зустріла симпатичного чоловіка і з ним поїхала до нього додому. Це була одна ніч – моя єдина помилка. А через три тижні я дізналася, що вагітна. Стільки років нічого не виходило і тут диво. Я відразу зрозуміла, що батько хлопчика – незнайомець з кафе. Але сказати про це чоловікові не наважилася. Він був такий радий дізнатися, що стане батьком, що я просто не змогла розбити його надії і мрії.

Я народила сина. Чоловік був на сьомому небі від щастя. Він і купав хлопчика, і водив в парк і брав з собою на риболовлю. Вони стали кращими друзями на все життя. Ось і зараз мої чоловіки дуже близькі, незважаючи на те, що біологічно не рідні. Мій чоловік став найкращим татом для моєї дитини. Іншого я йому і не бажала б.

Я дивилася, як син росте, як спілкується з «батьком» і розуміла, що цю правду я понесу з собою в могилу. Але два роки тому, мій супутник життя захворів. Ми намагалися лікувати його, але безрезультатно. Різні клініки та лікарі. Препарати замовляли імпортні, нам їх надсилали з-за кордону. Але нічого не допомагало. І ось зараз, він страждає від постійних болів. Його життя схоже на пекло. Чи маю я право в такий складний період зробити йому ще болючіше? Чи повинен він прожити решту місяців знаючи, що його улюблений хлопчик – йому не рідний? Або промовчати і нехай так і помре в невіданні? Наскільки це буде правильно по відношенню до нього? Хіба не заслуговує він знати правду?

А якщо він мене не пробачить? Звичайно, не пробачить, бо я себе не пробачила досі. Але якби не ця фатальна помилка, то навряд чи ми б змогли зберегти наш шлюб і прожити таке щасливе життя, виховуючи цю дитину. Все що не робиться, все на краще. Так адже кажуть? Допоможіть мені порадою, тільки не засуджуйте, будь ласка. Я сама себе ненавиджу за свій вчинок. Але якби не він, я б так і не стала матір’ю.