5 речей, які не можна робити за дітей

Всі ми, батьки, бажаємо своїм діткам тільки найкращого. Ми готові жертвувати собою, готові робити за своїх дітей багато речей, щоб їм було легше вчитися в школі, щоб їм було простіше йти по життю. Але через роки розуміємо, що треба себе частіше зупиняти, давати дітям самостійність у прийнятті рішень, виховувати почуття відповідальності. Я, як багатодітна мама, сформувала кілька правил, які, як я вважаю, дуже важливі в питаннях виховання. Ці речі я намагаюся ніколи не робити за своїх синів. І не буду робити за дочку, коли вона підросте.

ДОМАШНІ ЗАВДАННЯ
Ні, допомогти можна і потрібно. Особливо якщо дитина ще й сама звертається. Роз’яснити, разом поміркувати, згадати забуті правила або аксіоми – просто необхідно. Але скільки разів ми шкодували дітей і, коли ті укладалися спатоньки, малювали за них обкладинки для творів, робили презентації на комп’ютері, так що там гріха таїти, і приклади вирішували, і помилки знаходили в зошитах, і виправляли їх самі, поки наші улюблені, втомлені чада солодко бачили п’ятий сон. Не можна цього робити. Зараз розумію, що тим самим досягається зворотний ефект. Навіщо напружуватися, якщо мама завжди підстрахує, навіщо поспішати і концентруватися, коли можна поклеїти дурня, адже ввечері мама підключиться і все виправить … Не можна, кажу я собі, було так поступати. І обіцяю надалі цього не робити. Адже благими намірами …

ВИБИРАТИ І НАВ’ЯЗУВАТИ ДІТЯМ ДРУЗІВ
Як зручно, коли «дружимо будинками, точніше, сім’ями …» Батьки п’ють чай на кухні, а діти дружно граються в дитячій. Така ідилічна картинка з книжок … Спочатку це дуже навіть працює. Але нащадки швидко ростуть. А ми продовжуємо переконувати їх, кого запросити на день народження ( «Ну незручно не покликати, ми дружимо сім’ями …»). Але ми рідко замислюємося, що їм можуть просто не подобатися діти наших друзів, їм може бути елементарно нецікаво один з одним.

Якщо ми, дорослі, опиняємося в чужій компанії, то відчуваємо себе незатишно. «Так, один раз ще куди не йшло, можна змусити себе поспілкуватися з неприємною людиною, але робити це постійно – звільніть», – говоримо ми собі. Але ж і 5-річні діти вже мають характер, у них є пріоритети і просто елементарне чуття – «моя людина або не моя»!Слухати своїх дітей і дозволяти їм самим вирішувати – з ким дружити, а з ким ні – ось друге моє відтепер непорушне правило.

ВТРУЧАТИСЯ В СПОРИ СВОЄЇ ДИТИНИ З ІНШИМИ ДІТЬМИ І вигороджувати свого
Хочеться, звичайно, кинутися в бій і захистити свого улюбленого синочка, коли чуєш, як несправедливо з ним вчинили. Негайно потрібно встати горою за дитину, втрутитися, пояснити цим знахабнілим друзям, що вони не мають права так розмовляти або сперечатися з «найрозумнішою і справедливою дитинкою на світі». Але я назавжди запам’ятала один випадок зі свого дитинства. Як ніяково було хлопчикові, тато якого мало не з кулаками кинувся на однокласників, які звинуватили його сина в дрібній крадіжці.Сам хлопчик (Діма, назвемо його так) навіть слова вставити не встиг, він стояв, принижений і безпорадний, і як риба безглуздо відкривав рот … Ця картина часто постає у мене перед очима, коли я бачу, як в дитячих центрах батьки на перервах з’ясовують відносини один з одним через несправедливо кимось зайняту парту або необережно кинуте слово. Причому діти, здавалося б, і не сварилися, навіть не сперечалися … Але батьки-то відчувають несправедливість і готові йти заради неї до переможного кінця. Як же нам всім не вистачає вміння вчасно зупинитися і дозволити дітям самим вирішувати дрібні конфліктні ситуації.

 ВІДПОВІДАТИ ЗА СВОЮ ДИТИНУ, ЯКЩО ЗВЕРТАЮТЬСЯ ДО НЕЇ
«Скільки тобі років, дівчинка?» «Нам – 3 рочки». Або 5, або 7, або 10. Неважливо. Ми краще знаємо, ми самі дамо відповідь і все пояснимо. А діти знову не вчаться бути самостійними, знову ховаються за спини батьків, знову залишаються у вигляді тіні. Ми постійно боїмося, що вони не так скажуть, що забудуть … Тому готові кожну секунду прийти на допомогу, навіть не давши дитині можливості подумати і відповісти самому, може бути, нестандартно, оригінально, зухвало. Але вони ж ростуть, і наше завдання навчити їх бути самостійними. А ми постійно про це забуваємо. Прагнемо контролювати кожен їх крок, дію, вчинок. Як же актуальний в зв’язку з цим анекдот, недавно мною почутий.

Мама: Синок, ти де?
Син: Я у відрядженні, мам. По роботі.
Мама: Прийшли Селфі! Подивлюсь, де ти …
Син відправляє фото.
Мама: Чому без шапки?

ДОМОВЛЯТИСЯ ПРО ОЦІНКИ З ВЧИТЕЛЯМИ
Нехай розбираються самі. Вміти домогтися свого, досягти мети – чи не це головна мета батьків. Але нам їх весь час шкода … Ми по-дорослому йдемо до вчителів, цікавимося їх успішністю (а як інакше?). Обіцяємо за дітей, що ті дороблять реферати, доздадуть вірші, перепишуть контрольні. А ми в свою чергу обіцяємо, що проконтролюємо. І так з класу в клас. Але цей шлях свідомо збитковий. Особливо з хлопцями. Адже ми не хочемо виростити скигліїв і «маминих синків» … Але чому ж так складно дати їм наступати самим на граблі і самим же виправляти свої помилки ?!