Перш, ніж засуджувати або заздрити …

Колись мій Учитель сказав: Перш, ніж засуджувати або заздрити, одягни «тапки» цієї людини і «пройдися» по його долі.

Так, якщо тапки зручні, а доля вся м’яка і пухнаста, як ніжна вата, то чого ж судити або порівнювати ?! З зручних «тапок» того, хто в «кирзових чоботях», все одно не зрозуміти, – відповіла я, мені тоді здавалося, що у мене складнощів стільки, що «взуття» для мого життя – це якісь кирзові чоботи, що не менше , і зі списку назв різного взуття, який запропонував Учитель, я вибрала їх.

– Так, твої кирзові чоботи цій людині мало цікаві, тому особливо про свої складнощі не розповідай! Все-одно не зрозуміє, – посміхнувся Вчитель, –  Радуйся своїй долі – своєму «взуттю».  Чуже взуття може бути або велике або натирати до болю, ходи завжди в «своєму», а чуже просто розглядай і вчися. У кожного учись чогось хорошого. У кожного доброго можна навчитися. Хоча б підстрибувати так само легко навшпиньки можеш навчитися у цієї своєї подружки, у якої, на твою думку, все добре, та й, взагалі, «чоботяри» -то твої зняти можна, якщо що, ніжки нехай відпочивають.

Цей Учитель був мій дід. Мені було 8 років.

Доля моя здавалася мені гіркою і складною: батьки розлучалися, розділи, переїзди, нова школа … Мені здавалося, що у всіх інших все добре, якась прям несправедливість, у однієї мене – все погано …
Ми йшли з ним по засніженому місту. Вітер. Сніг. Дід здавався мені якимось чарівником.Він любив говорити метафорами: то тапки якісь придумає, то кирзові чоботи. Прийшли додому, в тепло. Посадив мене на стілець в коридорі, стягнув мої старі потерті чобітки, які я за кимось третім уже доношувала і … викинув їх у відро. Дістав нову красиву коробку, а там! Затишні півчобітки з повсті, з якимись малюночками, оброблені синьою тасьми поверху, якраз під моє синє пальто.

Ох, мені тоді це здавалося красою неймовірною.

Ось, з вовняними шкарпетками в самий раз, на дві зими тобі вистачить, – радів дід, – Дві зими жити тобі без заздрості і горя, а там, дивись, нові купимо.

І, знаєте, все розлучення-розділи-переїзди пішли відразу якось на другий план.

Якби я була яким підприємцем великим, то обов’язково б придумала взуття таке – це від заздрості, це від горя, це від порівнянь, а це від засуджень. І гасло: «Наші чобітки зроблять тебе щасливішим!»