Просто в шоці, що досі стільки людей дійсно вірять, що до психотерапевтів ходять тільки психічно хворі люди

Я щиро не розумію що не так з нашим суспільством. Чому батьки однокласників моєї дочки так різко реагують на той факт, що вона ходить до психолога?Невже їм правда здається, що в цьому є щось погане. Я ще пам’ятаю, як в моєму дитинстві мене нікуди не водили через радянський менталітет батьків. Їм здавалося і до сих пір здається, що або ти нормальний, або дурник і з тобою щось не так. Очевидно, що в їх площині це автоматично накладає на сім’ю клеймо неповноцінності.

Зважаючи на це я в свій підлітковий період не отримала належної психологічної допомоги, що переросло в дуже важкі проблеми в молодості. Хіба не правильно уберегти від цього дочку? Однак батьки однокласників так не вважають, Їм здається, що дитина повинна все розповідати батькам і ті вже зможуть йому допомогти. І при цьому вони навіть не думають, що у деяких хлопців можуть бути такі батьки, яким не довіриш нічого дорожче пляшки горілки. А мова тут йде про психічне здоров’я.

І я прекрасно розумію свою дочку, якщо вона не хоче щось мені розповідати. Адже зараз у неї є для цього спеціальна людина. Вона ходить тільки півроку, але я вже помічаю зміни в її характері і вчинках. Це очевидно йде їй на користь і я не вбачаю жодної причини намагатися якось обмежити її походи або зробити їх рідше. Однак біда не приходить одна і нерозуміння з боку батьків її однокласників всього-лише один з деяких аспектів, на якому я намагаюся не акцентувати увагу.

Набагато ж важливіше те, що вони попросили своїх дітей перестати спілкуватися з моєю. Виникає відчуття, ніби вони дійсно вірять в факт ходіння до психотерапевтів тільки у хворих людей. Ніхто з них ніколи не чув про це і навіть не думав, потім знаходять своїх дітей замкнутими і вічно незадоволеними. І навіть не розуміють як з цим боротися. Очевидно, що дитина не стане все розповідати батькам, тому що боїться бути розкритим. Справа тут не в тому чи довіряє він своїм батькам чи ні, це зовсім про інше.

І найцікавіше те, що тим дітям толком нічого не пояснити, хоч і не так мало років. Вони сліпо вірять своїм батькам і зрідка підколюють мою дочку на всякі штучки, які їй неприємні. Загалом, не знаю як я буду жити з усім цим далі, але відмовлятися від свого способу життя ми не будемо. Можливо поміняємо школу, але навіть це не може гарантувати успіху. Адже зараз все точно таки ж, як десять років тому.