Познайомилася я зі своїм чоловіком давно. Ми були зовсім молодими, обом по 16 років, пустотливі, завзяті. Ще тоді знала, що характер у нього не з кращих. Але все одно вибрала саме його.

Під час наших зустрічей у мене вже були сльози на очах.

Я додому- він гуляти і так тривало чотири роки. Я терпіла, бо сильно любила.

У двадцять років ми вирішили разом почати жити. Перші місяці три все було, як в раю. Люблячий, уважний. Тоді мені здавалося, що я почала його любити ще сильніше. Але моє щастя тривало недовго. Гулянки замінили комп’ютерні ігри. І кожен день після роботи він грав в «танчики». Я терпіла. Він на час змінювався, але його вистачало ненадовго. Потім тривало все те ж саме. Через три роки я завагітніла і він зробив мені пропозицію. Я, природно погодилася.

Під час вагітності він був дуже уважним, але іноді зривався. Я не надавала цьому значення, так як думала тільки про дитину. Потім народилася наша дочка. І тут у відносинах з чоловіком почалося пекло.

Він цілодобово напроліт спав, прокидався їв і грав. Я була на межі. Завжди в сльозах, без допомоги і уваги.

Чоловік щодня мене тикав, що я роблю щось не так. То дитину взяла не так на руки, то памперс неправильно поміняла, то купаю не так. Прошу допомогти, у відповідь чую: «Ти ж мати, ти повинна сама робити все, а я заробляю гроші». І найцікавіше, я в це повірила. І жила так два роки, відчуваючи себе поганою матір’ю і огидною дружиною.

Дочка подорослішала, я заспокоїлася, не просила більше від чоловіка допомоги. А він все також продовжував діставати мене своїми причіпками. Якщо він йшов працювати в ніч, то обов’язково телефонував мені по сто разів. Думав, що у мене є хтось інший. Я і це пропускаю донині повз вуха.

Найприкріше, що начебто у нас немає сім’ї. Що я і дочка існуємо окремо від чоловіка. Та й тато то він нікудишній. З донькою гратись не любить. Мовляв, не чоловіча це справа. Тим більше, з донькою повинна гратись мама. А тато так- посварити, пригрозити.

Але бувають моменти, коли він виправляється. Тиждень мені допомагає, і навіть робить компліменти. Грає і гуляє з донькою, а я можу присвятити час собі. І в такі моменти я забуваю про все погане, що він робив. І чоловік знову стає для мене найкращим з чоловіків і улюбленим.

Але проходить час і все встає на свої місця. Мозок то розуміє, що ніякої хорошого життя з таким чоловіком і не буде. Що ми так і будемо з донькою існувати окремо від нього. А він буде десь в своїй реальності.

Часом мені здається, що ми йому заважаємо жити. І від цього стає так нудно, що можу проплакала кожен день від цієї безвиході. Здається, ніби я причарована до нього. Тому що мені і з ним нудно, і без нього ніяк не можу.

Не знаю, як бути далі. Що ви можете порадити мені. Як зробити правильно, терпіти або ж піти від чоловіка?