Я не меркантильна, просто прикро, що коли доглядала за свекрухою, то завжди на словах була подяка, а за заповітом – нічого…

Не роби добра, не отримаєш зла! Точна приказка! Ось і у нас так в житті сталося: я доглядала хвору свекруху, а в підсумку вона нас обдурила після своєї смерті: квартиру віддала доньці, а нам – страшну дачу, як насмішку. Дуже прикро! Хоч свекруха мені завжди дякувала за підтримку і на словах говорила, що житлом нас забезпечить. Тільки це житло зовсім вже не житлове, а кинутий, похилений будиночок.

А починалося все так: майже 20 років тому я вийшла заміж, сама я сирота, у нас народилася в родині двійня, хлопчики. А у чоловіка є ще молодша сестра, їй зараз 38 років. Вона теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли народила, то розлучилася з ним і відсудила у чоловіка частину квартири. Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці однокімнатну квартиру, рівноцінну відсудженій частці. А ми з чоловіком жили небагато, ще й двійня – знімали квартиру, думали про іпотеку. Хоч у свекрухи була трикімнатна квартира, але жити ми в неї не збиралися: навіщо на кухні дві господині ?!

Але трапилося нещастя: свекруха впала, зламала шийку стегна, а ще у неї був цукровий діабет важкої форми. Довелося переїжджати до неї, щоб доглядати після операції і взагалі – під час реабілітації, а значить – завжди. Сестра чоловіка аж перехрестилася, що не їй це довелося робити, вона сказала, що її нудить від вигляду крові і фобія на хворих людей, навіть якщо це рідна мати! А свекрусі треба було спочатку міняти підгузки, займатися гімнастикою і постійно робити уколи: я хоч не вміла, але навчилася. Свекруха толком більше і не могла ходити, майже весь час лежала. На мені – повне домашнє господарство, приготування і догляд за свекрухою, навіть роботу кинула.

У свекрухи характер був не злий, але якийсь хитренький, все сама собі на умі. Іноді до неї приходила зовиця (сестра чоловіка), щоб я збігала на ринок, затарились продуктами, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами. Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обоє в школі. Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали. Загалом, коли в цьому році не стало свекрухи, заповіт був вже готовий. В якому ж ми були шоці, коли дізналися, що за заповітом зовиця з її донькою – власниця всієї квартири, а ми «щасливі власники» глухої дачі! Ось так!

До слова про дачу: це дерев’яний будиночок, страшненький і перекошений, з ділянкою зарослим бур’яном. Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий. Ніхто дачею взагалі не займався, були спроби її продати, але за дачу давали таку смішну ціну, що всі забили на цей продаж і так просто її залишили – нехай стоїть до кращих часів. І ось, мабуть, ці «кращі часи» для нас настали.

Звичайно ж, чоловік вже почав процес оскарження заповіту, всі документи подав. Його сестра вічно дзвонить з погрозами, вимагає виселятися зі словами: «Закон є закон!». Наш адвокат запевняє, що ми запросто можемо виграти справу, заспокоює нас. Але тут навіть не матеріальна сторона вбиває, а моральна: ну як свекруха могла бути такою лукавою! Я ж їй дочку замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопчики, але ставилися до бабусі з турботою: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить, тиск поміряти. Вони добрі хлопці, а вона їх – на дачу. Онуку свою від зовиці вона майже не бачила, та не хотіла приходити до хворої бабусі, тільки по вайберу спілкувалася. Як після цього вірити людям?