Зрозуміє кожен, хто довгий час жив сам:

Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити в двері.

Свої двері. Двері своєї квартири.

В ті самі двері, які завжди відкривала ключем, з самого першого дня, коли в неї переїхала.

Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався.

У мами були запасні ключі.

А більше до мене ніхто не приходив.

Вдома я з’являлася до ночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «дівчиною за викликом». Прибуваю пізно і привозять мене різні мужики.

Мужики дійсно були різними.
Таксистами.

А працювала я «редактором по виклику» . Приповзала втомлена після роботи і падала обличчям в ліжко.

Які там клієнти, тьху, тобто гості?

Я звикла до того, що вдома мене ніхто не чекав.

Нікому було відкрити двері.

Тільки кішці. Але вона не вміла.

З цього приводу я особливо не страждала, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре – ніяких сюрпризів, тиша і спокій. Що ще потрібно?

І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших задоволень відкрила для себе ще одне: дзвонити в двері.

Чоловік працював вдома. Тому, повертаючись, я дзвонила. Іноді це траплялося по кілька разів на день.

Тірлінь-тірлінь.
Тірлінь-тірлінь.
Тірлінь-тірлінь.

– Навіщо ти відриваєш людину від роботи? – обурювалася мама. – У тебе ж є ключі!
– Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває. – говорила я.

Я брехала. Це було не просто задоволення.

Це було щастя.

Знати, що за цими дверима тебе тепер хтось чекає.

Тірлінь-тірлінь.

Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка …

Тірлінь-тірлінь.

Бачити радість в очах, посмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і нудьгував, навіть якщо ти всього лише виходив за хлібом.

Тірлінь-тірлінь.

Якщо ви довгий час не жили самі, ви нічого не знаєте про це.

Іноді чоловік відкривав двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною по моїй щоці.

Іноді у нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив красномовні знаки руками, швидко чмокав мене в ніс, і тікав працювати далі.

Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина з хронічним тонзилітом, що нарешті дорвалася до морозива.

Головне – ні разу, ні разу він не розсердився, не розлютився і навіть не запитав:
– Ти, що, забула ключі?

Немов розумів, що не в ключах тут справа.

Так воно і було.

Так воно і залишилося.

Так воно і буде.

Я бажаю вам тільки двох речей – здоров’я і того, щоб удома вас хтось чекав.

Останнє ви самі собі намрієте і досягнете.

Я впевнена.

Автор: Дар’я Ісаченко