Якось Володимир Познер отримав лист від своєї американської знайомої Філліс Шлоссберг:

«Моя давня подруга написала мені про свою старість і я задумалася: чи стара я? Тіло моє іноді говорить: так, стара … але серце не погоджується! Я б теж не хотіла повернутися в свої молоді роки. По-моєму, цей її лист дуже точно підводить підсумок життя ».

Ось він, цей лист:

«Днями одна юна істота запитала мене, як бути старою. Я дещо розгубилася, бо не вважаю себе старою. Побачивши мою реакцію, істота страшно злякалася, але я сказала, що питання цікаве, що я обдумаю його і повідомлю свої висновки.

Старість, вирішила я, це дар. Сьогодні я, мабуть, вперше в житті стала тією людиною, якою завжди хотіла бути. Ні, мова не про моє тіло, звичайно! Іноді це тіло викликає у мене відчай – зморшки, мішки під очима, плями на шкірі, відвислий зад. Часто мене шокує стара, що розмістилася в моєму дзеркалі, – але переживаю я недовго.

Я б ніколи не погодилася обміняти моїх дивовижних друзів, моє чудове життя, мою улюблену сім’ю на меншу кількість сивого волосся і на плоский підтягнутий живіт.

У міру того, як я старію, я стала до себе добрішою, менш критичною. Я стала собі другом. Я себе не картаю за те, що з’їла зайве тістечко, за те, що не прибрала ліжко, за те, що купила цю ідіотську цементну ящірку, якої я абсолютно не потребую, але яка надає такий авангардний відтінок моєму саду.

Я маю право переїдати, не прибирати за собою, бути екстравагантною. Я була свідком того, як багато – занадто багато – дорогих друзів занадто рано покинули цей світ, ще не зрозумівши, не зазнавши велику свободу, яку дарує старість.

Кому яке діло, якщо я читаю до четвертої години ранку і сплю до полудня? Я сама з собою танцюю, слухаючи чудові мелодії п’ятдесятих років, і, якщо мені іноді хочеться поплакати над минулою любов’ю, що ж, поплачу.

Я пройдуся по пляжу в купальнику, який ледве утримує розповніле тіло, якщо захочу, я кинуся в океанську хвилю, незважаючи на повні жалю погляди з боку юних істот, одягнених (роздягнених?) в бікіні. Вони теж постаріють.

Іноді я буваю забудькуватою, це правда. Втім, не все в житті гідно запам’ятовування – а про важливе я згадаю.

Звичайно, за ці роки моє серце було розбите не раз. Як може не розбитися серце, якщо ти втратив коханого, або коли страждає дитина, або навіть коли улюблену собаку збиває машина?

Але розбиті серця і є джерело нашої сили, нашого розуміння, нашого співчуття. Серце, яке ніколи не було розбите, стерильно і чисто, воно ніколи не пізнає радості недосконалості.

Доля благословила мене, давши мені дожити до сивого волосся, до часу, коли мій юний сміх назавжди закарбувався глибокими борознами на моєму обличчі. Адже скільки ж людей ніколи не сміялося, скільки померло раніше, ніж змогло покритися інеєм їх волосся?

Я можу сказати «ні» абсолютно щиро. Я можу сказати «так» абсолютно щиро. У міру того як ти старієш, все легше бути щирим. Ти менше дбаєш про те, що інші думають про тебе. Я більше не сумніваюся в собі. Я навіть заробила право помилятися.

Отже, у відповідь на твоє питання, можу сказати: мені подобається бути старою. Старість звільнила мене. Мені подобається та людина, якою я стала.

Я не буду жити вічно, але, поки я тут, я не стану гаяти часу на переживання з приводу того, що могло статися, але не сталося, я не стану переживати з приводу того, що може ще статися.

І я буду їсти солодке на третє кожен божий день ».

джерело