Одне важливе нагадування кожному з батьків

Забирала сьогодні Саню зі школи. Поки чекала, мимоволі слухала розмову – мама якоїсь дівчинки спілкувалася з вчителькою. Дівчинка повільно одягалася неподалік. Вчителька дівчинкою була незадоволена.

Відволікається, математику не любить, ручки втрачає, весь час стрибає, скільки можна стрибати, це ж школа, не дитячий садок. Мама слухала вчительку і спопеляюче дивилася на дочку.

– Чуєш? Аріна, ти чуєш? Підійди до нас!

Аріна в цей час понуро натягала на себе бузковий комбінезон. Потім вона довго боролася з шапкою, змінкою, лямками портфеля, і нарешті знехотя підійшла ближче.

– Ти зрозуміла, про що ми говорили? Ти погано поводишся. Мені доведеться розповісти все татові.

Дівчинка мовчки вивчала свої чоботи. Вони теж були бузковими, як і комбінезон.

– Тато може прийти в школу, я сама йому все розповім, – зауважила вчителька.

– Чудово! Аріна, ти чуєш? Завтра тато прийде в школу! – переможно закінчила мама.

Аріна продовжувала вивчати чоботи. Вона стояла навпроти матері і вчительки – одна.

Вони – удвох, з іншого боку. Навпаки. Білі проти червоних. Або навпаки.

У цій конкретній ситуації я взагалі ніхто. Я не знаю ні маму, ні дівчинку, ні вчительку. Ні тим паче її тата, якого зібралися завтра пригнати в школу.

Але я знаю одне! У той момент, коли ти об’єднався з кимось проти своєї дитини, нехай навіть на хвилинку, хай по дрібниці, нехай по праведному приводу. У цей момент ти її – дитину – втрачаєш.

Не можна грати на протилежному боці.

Ніколи. Навіть якщо дитина тисячу разів неправа. Якщо ви на одній стороні – то це ваша спільна проблема. І ви разом будете її вирішувати. Інакше вона залишається одна.

Все, що потрібно в цей момент – встати на сторону дитини . Навіть просто фізично. Зробити крок і перенести своє обурене тіло на іншу сторону. Стати поруч. Не навпаки – а поруч. Усе!

Ми разом.

Так, Х’юстон, у нас проблеми. Ми втрачаємо ручки і не любимо математику. І стрибаємо. Х’юстон, ти Х’юстон чи скаковий кінь, ну скільки можна стрибати?

Але ми – разом. І ми – в бузковому.

Автор: Світлана Багія