– Доньці тридцять два виповнилося минулого тижня! – розповідає шістдесятлітня Анна Миколаївна. – Живемо разом, у двокімнатній квартирі – ми з батьком і вона …

І тут вона, уявляєш, приголомшила нас з батьком. Вирішила, каже, народити «для себе», поки не пізно, щоб хоча б дитина була …

Ні, ну яке! Я в шоці, аж тиск підскочив! Тільки немовлят-безбатченків в будинку мені і не вистачає! … Д

очка Анни Миколаївни, Люба – дівчина тиха, домашня, дуже скромна. Звичайнісінька, нічим не примітна, що живе по маршруту дім-робота-дім. Одягається скромно, ніде не буває, ніяких кавалерів поруч з Любою ніхто ніколи не бачив. У вихідні дівчина сидить удома, дивиться серіали та вишиває хрестиком. Спілкується хіба що з подругою, такою же скромницею-тихонею, що примудрилася, втім, відразу після школи першою з класу вискочити заміж, і зараз вагітна вже четвертою дитиною. Люба часто буває у подруги в гостях, возиться з її дітьми і в глибині душі дуже заздрить.

– Ну і народжуй свого, чого ти чекаєш? – радить Любі подруга. – Роки йдуть, здоров’я не додається. Народжуй! Батьки допоможуть в перший час, навіть якщо зараз вони проти. А з мужиком як-небудь потім складеться. Хто полюбить тебе – полюбить і твою дитину. А якщо і не вийде нікого знайти, так хоч дитина буде. Ти подумай, батьки адже теж не вічні. А ти з дитиною будеш не одна …

І ось тепер Люба, здається, дозріла для того, щоб народити дитину для себе. Вже і батьків до відома поставила.

– А я категорично проти такого вчинку! – сердиться Анна Миколаївна. – Чому? Та тому що це все зависне на нас з батьком, це ж зрозуміло! Я не з тих жінок, які сплять і бачать, як вони будуть возитися з онуками. Вважаю, що дітей повинні виховувати батьки … Хочеш дитину – роби все по-путньому. Виходь заміж, народжуй і рости удвох з чоловіком. А плодити явну бездоглядність – це взагалі злочин!

– Гаразд вам, Ганна Миколаївна! Дочці все-таки не шістнадцять, а як мінімум в два рази більше. Вона доросла людина. Хоче народити – нехай народжує, це її життя. А ви, якщо не хочете, не допомагайте просто, та й все …

– Легко сказати «не допомагайте»! А як не допомагати, коли живемо ми разом в п’ятдесятиметровій двійці? .. Звичайно, дочка розраховує на нас, а як же! Хоча про це вона не говорить, але це ж мається на увазі. Грошей у неї особливо немає, принаймні, таких, щоб жити і ні про що не переживати пару років. Значить, утримувати її і дитину доведеться нам. Принаймні годувати і за комуналку платити – точно. Ну і фізично допомагати теж доведеться напевно. Як інакше, в одній квартирі-то? А я не готова в шістдесят років ростити з нуля немовляти! Хочу в старості пожити для себе. Без колясок, горщиків і нічного крику … Невже я не маю право на спокійну старість? ..

– Ганно Миколаївно, але заборонити дочці ви не можете … – У тому-то й справа, що не можу. На жаль! Тому з дочкою у нас конфлікт. З самого дня народження не розмовляємо. Я їй сказала, що я категорично проти цієї дурості! Ну от скажи, з моральної точки зору хіба я не не маю права голосу в цьому питанні? Не можу навіть обуритися?

Або все-таки появу дитини в квартирі в даному випадку краще б узгодити з усіма домочадцями? .. Як вважаєте, доросла дочка, що має частку в квартирі батьків і проживає разом з ними – чи має моральне право народити на своїх квадратних метрах дитину «для себе», якщо мати чи батько різко проти? Чи потрібно взагалі питати згоди батьків? Чи має право мати обурюватися і конфліктувати? Ти ба, захотілося їй в старості тиші і відпочинку. Від чого відпочивати-то, адже і в молодості не десятьох виростила, а всього-на-всього одну дочку, та й то цілих три десятки років тому … Краще б підтримала дочку!

А може, це дочка повинна прислухатися до матері, в кінці кінців, у тої такий-сякий життєвий досвід, а дочка і гадки не має, у що вплутується з цією своєю ідеєю народити «для себе»? Нема чого слухати подругу?