У мене на душі важкий камінь – боюся за майбутнє своєї дочки, їй 34 роки, а вона досі одна в плані особистого життя, живе зі мною і заміж поки не збирається. Якби вона була страшненька і неймовірно повна, я б ще могла зрозуміти: ну немає на неї женихів, як би вона не намагалася. Але моя дочка нехай і не «Міс Світу», але цілком собі гарненька: висока, в міцному спортивному тілі, довге каштанове волосся, зелені очі, приємна зовнішність. Мої подруги вважають її взагалі красунею і моделлю, може бути, тому вона зазналася?

Дочка у мене одна. Хотілося нам з чоловіком ще дітей, але почалися складні 90-ті роки, куди народжувати? До речі, ці 90-е погано вплинули і на наш шлюб: через бідність стали сильно свариться, робіт не було, а які були – на них місяцями не давали зарплату. Дочка бачила всі наші скандали, разом зі мною звинувачувала батька, може бути саме тому і стала трошки чоловіконенависницею. Ну, може не зовсім це слово, просто вона вважає, що всі чоловіки повинні жінці: бути покірним, приносити в зубах гроші і квіти, орати на трьох роботах і виконувати накази. А ще щоб при цьому він був гарний і розумний. Мабуть я переборщила в тих скандалах, кидаючись різкими словами. Коли доньці виповнилося 13 років, ми з чоловіком розлучилися.

В юності дочка закохалася і навіть в 18 років хотіла вийти заміж за свого хлопця. Я злякалася за те, що заміжжя погано вплине на її навчання. Відмовляла, але вона сказала, що мене не підведе – буде вчитися. Тоді я трішечки на неї психологічно натиснула, кажу: «Ну ти подивися на себе і на нього – ти росла, збита така, а він худенький і на пару сантиметрів нижче тебе! Ну як ви будете виглядати разом? Подумай! ». І дочка подумала, розлучилася з хлопцем, до речі, дуже хорошим і добрим. До сих пір я себе лаю за ті слова. Чи не наговорила я тоді дурниць, може у дочки була б сім’я, а у мене – онуки.

А потім дочка з головою поринула в навчання. Вона спортсменка, з дитинства займалася плаванням, крім того, вступила до інституту спорту та фізичного виховання. Після навчання пішла головою в тренерську роботу: плавання, фітнес і багато іншого, з ранку до вечора зайнята. Я вже думала – вона в таких колах, де є красиві чоловіки, можливо, знайде за своїми інтересами. Звичайно ж, навколо неї крутилися такі цікаві хлопці, до деяких вона навіть була прихильна, але як тільки справа стосується заміжжя – вона тут же розриває відносини. Питаю: «Ну що не так?». І починається: наречений або мало заробляє, або пивом з цигарками балується, або жартує недотепно, або зовнішність у нього безглузда, або, або, або! Нема принца!

Іноді як представлю її майбутнє, прям ридаю. Пояснюю їй свої страждання: «Дочка, ось тобі 34 роки, я вже пенсіонерка, не знаю, наскільки мене вистачить. Тих женихів, яких ти вже розігнала, вже похапали інші жінки, ідеального принца ти не знайдеш. Що тебе чекає? Або ти залишишся зовсім одна з десятком кішок в будинку, така – міська божевільна, або будеш таємно зустрічатися з одруженими, розриваючи собі серце самотністю. Іншого виходу не буде! Шукай собі зараз хоч кого-небудь, поки не пізно, щоб створити сім’ю і дитину народити! ». Вона не розуміє цього!

Дочка часто мені в такі часи говорить: «Я не хочу жити і скандалити як ти з татком!». Мої пояснення про складності 90-х років до неї доходять, каже: «Хотів би – знайшов би собі хорошу роботу!». Ну так, зараз інші часи, їй просто цього не зрозуміти! Вона думала, що тато просто лінувався, а лінь для неї неприйнятна! Дивлюся на неї і розумію, що нічого не зміниться – надто кособокий характер. А з іншого боку я щиро б пошкодувала зятя, якби такий був – дочка б заїздила свого чоловіка. Але так сумно усвідомлювати, що не буде в дочки сімейного щастя. Ну не буде принца! Серце у мене болить і розривається.