З чоловіком ми живемо вже 17 років і думаю, що на цьому треба ставити крапку. Зробила дурницю 10 років тому, пробачити себе за це не можу! Але про це розповім трохи пізніше, в хронологічному порядку.Спочатку була любов, яку мій чоловік майже вимолив у мене: я була неприступною дівчиною, в голові навчання в інституті, якась громадська діяльність, а тут хлопець ходить за мною по п’ятах, букетики носить. Мені всі подруги говорили, щоб я на нього увагу звернула, шкода хлопчика, сохне ж. Тим більше він з багатої сім’ї, в 26 років вже на своєму автомобілі їздив. Гаразд, здалася!

Весілля у нас було гарне, свекри постаралися. Батька у мене немає, мама працювала вихователем дитячого садка, чи багато вона могла заробити ?! Всі на весіллі захоплювалися, що ми найкрасивіша пара, що будемо жити щасливо, бо на бік ніхто з нас не подивиться. Я дійсно на момент розпису вже закохана була в чоловіка по вуха. Житлоплоща була відразу ж: знову ж – свекрам низький уклін, ми по кутах НЕ тулилися. Спочатку жили в своє задоволення, потім завели песика, потім дочка народили. Все як у всіх.

Катастрофа в житті сталася, коли я сиділа в декреті з дворічною донькою. Ситуація стандартна: чоловік став затримуватися з роботи або з друзями десь пропадав. Тільки подруга мені почала натякати на те, що я помиляюся, у чоловіка явно загул. Влазила в телефон чоловіка – нічого особливого. Але потім у чоловіка була зустріч однокласників в ресторані і він уночі додому не приїхав, телефон був вимкнений. Стала рано вранці шукати його, сусідку попросила за донькою доглянути, приїхала до його найкращого друга-однокласника, хотіла подзвонити, але двері були відчинені. На кухні спить цей друг головою на столі, все прокурено, пляшки валяються, а в кімнаті – картина маслом: мій чоловік спить у ліжку з якоюсь дівчиною, вони повністю голі. Хотіла влаштувати істерику, але стрималася, сфотографувала парочку і пішла. Ніхто нічого не помітив.

Чоловік приїхав додому до обіду, пом’ятий і винуватий, мовляв – прости, після ресторану поїхали пацанами до друга, напилися там, батарея в телефоні села, попередити не зміг. А я йому і видала весь компромат з фотками. Як потім виявилося, що так воно і було: поїхали натовпом до цього товариша, тільки не суто чоловічою компанією, половина друзів пішла і не могла добудитися господаря, щоб він закрив двері. Домофон був давно зламаний, тому у мене все так просто вийшло. Чоловік впав мені в ноги, благав пробачити його, казав, що це він помстився таким чином зі своєю однокласницею, за те, що вона колись в школі відкинула його любов, а тепер одна, так їй і треба. Він вирішив поматросити і кинути, щоб вона не випендрюватися.

Довго я пручалася і збиралася на розлучення подати. Чоловік просив вибачення на колінах, вдавалися свекри, теж мене вмовляли не рушити сім’ю, лаяли свого сина. Моя мама спочатку зла на зятя була, але потім попросила забути це все – ну може біс його поплутав, а тепер страждає. Я погодилася пробачити, але за однієї умови: ми переїдемо з нашого районного центру в обласне місто. Там буде зміна обстановки, можливостей для робіт багато, і, можливо, я все зможу забути. Чоловік з батьками навиворіт вивернулися, але протягом трьох місяців ми вже переїхали в інше місто в двушку.

Здавалося б – на цьому можна було заспокоїтися, мій чоловік став зразковим сім’янином. 10 років ні натяку на зради, все чудово! Але не так давно я зайшла в центральний супермаркет нашого міста: там вибір більший, ніж в тому, що поруч з нами. Дивлюся – між прилавками мій чоловік маячить. Зупинився у винного відділу, вибирає пляшечку, та ще й не один – з дамою! Набрали пакет всього-всього, розрахувалися, кудись йдуть. Я ззаду. Але детективом я не змогла побути, щоб простежити, куди вони йдуть: побачила, що ця парочка цілується на тротуарі, розігналася так посунула чоловікові в спину. Той в шоці, дивиться на мене розгублено, а дівчина з усмішкою. Жах! Так це ж та сама однокласниця! Я назавжди запам’ятала її обличчя, хоч і спляче! Після недовгої паузи я втекла додому.

Думаєте, мій чоловік побіг за мною слідом? Як би не так! Прийшов пізно ввечері, п’яненький, став говорити нісенітниці, мовляв, випадково зустрілися з однокласницею, почуттів уже немає, просто хотіли посидіти, юність згадати. Я його вигнала, він пішов. Ага – як же, випадково! Але зараз я не його звинувачую, а себе – як я могла 10 років тому пробачити його ?! Адже будь я жорсткіше, моя доля би була іншою. А зараз мені вже 40 років, кому я вже потрібна? Мені погано, я страждаю, але це тільки моя вина! Чи люблю я ще свого чоловіка? Не знаю, швидше за мені доньку шкода, вона плаче. Але на розлучення я все ж обов’язково подам.