Ми з чоловіком прожили в шлюбі 13 років, виховуємо дітей.

Але вже місяць, як він живе в сусідній кімнаті. Не розмовляє зі мною, харчується окремо. У холодильнику свою поличку організував. Дітям нічого не купує. Але вранці і ввечері справно каже їм, що любить їх.

Останньою краплею стало те, що вінзаблокував всі карти, які відкривав на моє ім’я. Навіть сміття своє власне зберігає у себе в кімнаті. Зазвичай я завжди перша перепрошую, закликаю його до нормального життя. Але в цей раз у мене немає вже ніяких сил.

Я зважилася закінчити ці відносини. Подала на аліменти, навіть не знаю, що буде, коли дізнається. Шукаю роботу та житло. У мене тільки одна проблема – я живу в квартирі, яку йому надала армія, службову. Всією сім’єю прописані в ній.

Їхати до мами через всю країну поки не уявляю як. І ще у мене діти школярі. Серед навчального року зривати не хочу. Шукаю в собі сили здолати цей шлях  і не зірватися. Я фізично і морально виснажена, плакати втомилася.

Коли чоловік в адекватний, каже, що любить, пише смс, що нудьгує, поки у відрядженні. Але разом жити неможливо. Мучуся так вже три роки.

Є страх почати нове життя в 40 років. Він прищепив мені купу комплексів про мою нікчемність і т.д. Кажу, що давай просто розійдемося і все, якщо я погана. Але він на розлучення подавати не поспішає.