Не знаю, чи гарна я мама, але ростила дочку в строгості. Не тому, що хотіла її зробити якоюсь зашуганою і правильною, а просто час був такий – 90-ті роки, особливо не побалуєш та ще й вічно нервуєшся. Перший чоловік нас кинув – сімейних труднощів тих років, напевно, злякався, своєї відповідальності, адже одному жити набагато простіше. Переховувався від аліментів, доводилося розраховувати тільки на себе, а тому і доньці часто діставалося від мене: всі забаганки її перекрила і капризи – відставити! Досі не відчуваю себе винуватою – час був такий!

Ближче до 18 років вона почала нервувати – скоріше б повноліття, заміж захотіла. Хотілося мені взяти ремінь і відшльопати її по м’якому місцю – який там заміж, вчитися треба! Але з’ясувалося, що вона вагітна! Жах, і не покарати її вже ніяк – третій місяць пішов. Приперся цей її наречений з пропозицією, я прибити його готова була – як він міг так зіпсувати життя моєї дочки ?! А ці двоє стоять з понурою головою: «Любов у нас!». Ну чорт з ними, розписалися, сина народили.

Життя у молодих не вийшло: зять її ревнував скажено, вип’є і кидається з кулаками. Дочка хапає дитину і біжить до мене. Я, звичайно, не стримуюся, виговорюю їй за поведінку – що вчитися треба було, а не дітей робити. Посваримося з нею, вона оклемаєтся і біжить до цього тирану на знімну квартиру, і так три роки тривало. Прийшла черговий раз вся в синцях, ліхтар під оком, як бомжиха, хоч і не алкоголічка. Я сказала – або розлучайся і живи зі мною, або забудь дорогу: набридло мені дивитися на її каліцтва. А ще я їй пригрозила органами опіки, що сина у неї заберу, раз така справа. Злякалася, розлучилася, стали жити втрьох.

Я доньці відразу сказала: «Спуску тепер тобі не дам! Свого часу тебе прогавила, але тепер живемо за моїми правилами: забудь про гульки, дитину в садок, сама бігом на роботу, звідти додому і беру повний над тобою контроль – займайся вихованням сина! ». Так, строго, а що було робити? Дивилася за кожним її кроком! Влаштувала її приймальницею в будинок побуту, все на людях, у мене там знайома працює, все мені доповідала. Сварилися ми з дочкою майже кожен день: вона хотіла погуляти, а я їй забороняла, та й телефон відбирала, щоб не лежала, а справою займалася: кожен день потрібно прибирати і готувати! А як же – таке життя жіноче!

А пару місяців тому вступив мені від тієї знайомої тривожний дзвіночок: на роботу до моєї доньки став часто заходити якийсь хлопець, стирчить біля стійки постійно. А я-то і думаю, що це дочка так нервувати стала, мало не з боєм телефон забирає ?! Кажу їй: «Знову нарватися на якогось дурня хочеш? Рани зажили? Ось виростиш сина, йди куди хочеш! Або залишай мені онука і сховайся з моїх очей назавжди! ». Ось зла не вистачає, правда – лише нормально зажили і вона знову у вир з головою! Онуку недавно 7 років виповнилося, нехай спокійно поживе, вивчиться!

Але ось в один із днів вона забрала з садочка сина і додому не прийшла! Я злякалася, дзвоню їй, а вона трубку не бере. Дивлюся: а в шафі немає половину речей – її і внука! Шлю СМС, потім вона мені написала: «Я знайшла своє щастя, заяву в РАЦС подано, жити є де, але до тебе ми більше не повернемося». Дзвоню знайомій, вона сказала що знає, де живе цей хлопець – в старих бараках, в одному з районів нашого міста! Це такі старі дерев’яні будинки, які навіть опалюються піччю! Жах! Я розшукала адресу, побігла все з’ясовувати!

Кошмар якийсь! Дві кімнатки, одна з яких і кухня і коридор, в іншій кімнаті ширма вже стоїть – куточок для онука. Ні, так-то все чисто, тепло, але моторошно старе все і тісно. У кутку якась прибудова – мовляв, санвузол: відро-біотуалет і саморобний душ! Фу! Дочка бігає навколо мене, розповідає, що це тимчасово, бабусина спадщина її хлопцю дісталося, зараз дім під знесення пустять і у них квартира буде. Коли? Знаючи обіцянки чиновників, років через 20 так точно. Цей її хлопець слова мені не сказав, сидить, мовчить. А мені онука шкода! Як йому в цій глушині жити?

Я хапаю онука за руку, тягну до виходу, кажу: «Підемо звідси, тобі тут не місце, мати як хоче, так нехай і живе!». Малюк в сльози, до мами рветься, руку висмикує, я розумію – вже накрутили! Дочка теж плаче, кричить: «Хоч в бараці з чоловіком, але від тебе подалі!». Хотіла я поліцію викликати, силою онука забрати, але зрозуміла – закон на її боці поки буде. БУВАЙ! Я пішла, але серце кров’ю обливається – як там мій внучок? Може все ж якось це робиться – знайдеться на неї управа в опіці? Хочу подати заяву. Вона, в цілому акуратна, не п’є, але умови для проживання негідні. Та й наречений у неї якийсь мутний: мовчить і все, я його голосу навіть не чула. Що він за тип? Ось, весілля скоро, нехай гуляють там без мене, я все одно знайду лазівку щоб повернути внука в нормальну квартиру!