Ми з чоловіком після розпису переїхали жити столицю, він – як молодий спеціаліст, а я як його дружина. Та й я не без професії – бухгалтер все ж. Це було у другій половині 80-х років.Отримати квартиру від держави нам тоді не вдалося, потихеньку почав розвалюватися радянський союз. Ми розуміли, що все доведеться робити самим: зачепитися в столиці, заробляти на квартиру та інше. Чоловіка скоротили на роботі, навіть його контору потім розформували, почався час комерції. Але у чоловіка «технічні мізки», зачепився на будівельній  фірмі, робота в офісі, кошториси, проекти. А я взагалі залишилася без роботи.

І все ж одного заробітку чоловіка мало, зважаючи на те, що жили ми в гуртожитку, в крихітній кімнаті, та ще й дочка народилася в 89 році, а в 92 – син. Чоловік вдень ​​на роботі, ввечері трохи поспить і відразу тікає розвантажувати вагони. Коли синові було 2 роки, я домовлялася з сусідкою по вечорах подивитися за дітьми, а сама бігла в кафе мити посуд. Або чоловік сидів з дітьми, якщо розвантажувати було нічого. Копили копійка до копійки, переводячи все в долари. Старенька і самотня сусідка з нас гроші не брала, вважала онуками наших дітей, але ми їй завжди купували що-небудь смачненьке. У другій половині 90-х бабуся чоловіка залишила йому в спадок будинок, ми його продали, додали свої накопичення і купили однокімнатну квартиру на самій околиці столиці.

Але все одно, дітки маленькі, різностатеві, зрозуміло, що одиничка – це не межа, треба працювати далі. Добре, що чоловік на роботі домігся великих успіхів, став начальником, очолює відділ, справи пішли в гору. Але і я не сиділа склавши руки – як тільки обоє дітей пішли в школу, то я на роботу. Пройшла курси перепідготовки та підвищення кваліфікації з бухобліку та офіційно влаштувалася працювати. Мене часто залишали позаурочно, до пізнього вечора, але треба так треба, тим більше грошики йдуть. Такими темпами ми змогли в «нульових» купити троячку, і район не поганий, нехай і не найпрестижніший. Але трійка в столиці за 20 років оранки – це ж круто, погодьтеся?

Коли дочка закінчила школу, то вступила в художній інститут, але кинула навчання на першому ж курсі. Мовляв – нудно і нецікаво! Сказала що сама потім «знайде себе», тільки шукання у неї були не в науці, а в клубах з подружками, женихів шукали. Потім вона кілька років прожила в цивільному шлюбі з хлопцем на знімній квартирі, але заміж він її не взяв, мовляв його батьки проти одруження. Ну, думаю, причина все ж була інша: дочка лінива, її нічого не цікавить, крім свого смартфона. Працювати вона не хоче, мовляв, негоже це робити «графині», якщо батько великий начальник. Ось так – дівчині вже більше 30 років, вона на дивані валяється зі смартфоном в руках.

Син він неї недалеко пішов. Ледве-ледве закінчив школу, заштовхали його в коледж, оплачували. Він нам брехав, що вчиться, виявилося, що прогулював, його відрахували. Все, чого він досяг у житті – це стріляти по ворогам в комп’ютерних іграх. Погладшав від ліні, як і його сестра. Батько кричить на них, я теж лаюся, а вони й вухом не ведуть. Іноді у них питаємо – які у них цілі, чого хочуть досягти в житті? Вони відповідають: «Ми нічого не хочемо». Ну ось тільки вчасно оплачений інтернет і все! Їх дійсно нічого не цікавить! Вони майже не виходять з дому! Я б давно вийшла на пенсію, але не можу – ці двоє на нашій з батьком шиї. Чоловік до сказу доходив, хотів дітей вигнати на вільні хліби, але мене пошкодував, я плачу завжди при таких скандалах.

Мені прикро! Адже діти бачили, як ми з їхнім батьком вичавлювати, заробляючи на квартиру і на їх майбутнє. Та й взагалі – у кожної людини повинні бути якісь цілі, бажання, інтереси, а у наших дітей їх взагалі немає, крім інтернету! Друзів навіть немає, і один з одним часто сваряться. Життя ні про що! Встали, поїли і лягли-сіли зі своїми гаджетами. Що з ними буде після нашого відходу? Вони ж моральні каліки, нічого за душею немає, і наші слова до них не доходять. Але знову ж таки – це наші діти, наше виховання, в якому ми щось упустили, і нам якось все це треба розсьорбувати. Невже вже нічого не можна змінити? Як їх струсити? Ми втомилися з ними боротися.