Якби я з самого початку знала, чим закінчаться для мене ці відносини, то навіть не говорила б з Іваном. Тоді я навіть повірити не могла, що існують такі чоловіки.

Коли ми тільки познайомилися, то все починалося чудово. Він на побачення приходив завжди з квітами, не з дорогим букетом (чесно, це б мене дуже бентежило), а зі свіжим простим букетиком і шоколадкою або цукерками. Він запрошував мене в маленьке кафе і завжди сам платив.

Я була дуже щаслива, що хлопець не старається справити враження. Ми були дуже молоді і його кар’єра тільки починалася, а його показна щедрість мене дуже б збентежила. Іван працював простим продавцем-консультантом в мережевому магазині побутової техніки. А я працювала в шкільній бібліотеці.

Тамара Семенівна, мама Івана, прийняла мене зі словами: «Поживемо-побачимо». На якийсь особливий захват з приводу мене я і не розраховувала. Я людина не конфліктна, думала якось знайдемо взаєморозуміння.

Весілля позаду і я переїхала жити до його мами. Ми вирішили відкладати гроші на своє житло. І тут почалося. Моя зарплата йшла на оплату комуналки та проїзд на роботу, ще мені потрібно було купувати продукти. Природно не вистачало, доводилося просити у чоловіка. А він у відповідь: «Вчися економити, ми на квартиру збираємо».

Кар’єра чоловіка пішла стрімко вгору, він уже старший менеджер. Зарплата збільшилася, а я й далі копійки рахую. У нас народився Назар. Свекруха, щоб я не витрачалася на пелюшки та сорочечки, дістала з антресолей чоловікові дитячі речі. Звідти ж з’явилися іграшки, стільчик для годування і ще багато чого.

Хотіли з підвалу коляску принести, але я натиснула на їхнє самолюбство, сусіди побачать, скажуть, що ми жебраки. Вони задумались і у сина з’явилася нова коляска і новий одяг для прогулянок. Памперси ми не купували, тільки, якщо йти в лікарню або взимку на прогулянку.

Ми все економили й економили – на мені та дитині. А у чоловіка чергове підвищення і нові, годинник, телефон, костюм. А я мрію про нові джинси для прогулянок з сином. Розумію, що це неправильно, але куди мені йти з маленькою дитиною?

Ми купили квартиру і переїхали від свекрухи. Але таке враження, що і вона з нами переїхала. Думала, хоч зараз буду господинею у своїй родині. Але ж ні. У моєму розпорядженні знову тільки моя зарплата. Іван з мамою закриваються в кімнаті та обговорюють бюджет нашої сім’ї, а я тут ніхто. Якщо синові потрібен новий одяг і взуття, то Тамара Семенівна приносить чергову партію старих  речей чоловіка. Я в черговий раз доводжу, що над дитиною будуть сміятися, що в такому соромно ходити в наш час. Тільки тоді Іван дає гроші на нашого сина.

Чоловік їздить на новій машині, а ми з сином на маршрутці. Не достойні. Достойна тільки мама. Як я від цього втомилася. Буває, що у чоловіка прекрасний настрій, після чергового підвищення на роботі (в бізнесі він дуже успішний), купує мені новий одяг і прикраси, але знову ж таки, щоб піти з ним на важливу зустріч. Бувають у нас відмінні сімейні вечори, це коли свекрухи в місті немає, вона по путівці в санаторії.

Я відкладаю собі заначку, якщо не витримаю зовсім, то хоч на перший час буде чим дитину годувати. Мені іноді істерично смішно: чоловік водить партнерів в дорогі ресторани, а я вдома печиво і цукерки рахую, щоб дитині на тиждень вистачило. Але мені ніхто не повірить.