Ніщо на світі не варте сліз мого сина

«Вчора в обід зателефонував малий з дому (я частенько без обіду працюю) і страшним голосом повідомив, що «ми абсолютно випадково, котом клянусь, розбили твій об’єктив». До речі, разом з клятвопринесеним котом. Об’єктив стояв на підвіконні і, як я думав, нікому не заважав. Але, коли в будинку дитя і кіт, безпечного місця годі й шукати. Що і було доведено.

Ну, думаю, повернуся додому, вуха всім повідкручую. А коту заодно і хвіст. А то бач ти активний який під час моєї відсутності! Тим більше що коштує зараз цей об’єктив 20 тисяч гривень. Загалом, якась не бюджетна гра у них вийшла.

На моє запитання, що розбилося, сумний голос повідав, що «все розбилося». І по всій кімнаті осколки, осколки і осколки.

Подумки поховавши об’єктив і прочитавши над ним урочисту промову, ввечері ввалююся додому, весь такий суворий і оповитий аурою справедливого покарання винних.

Переодягнувся, вмився. Послухав, як «кіт туди стриб … а я такий до нього … а він такий скок … а я йому допомогти … а він туди …. а я … а він … і об’єктив впав. Ось ».

Ну що, кажу. Тепер доведеться все твої іграшки продавати. Планшет, ноутбук, колонки, там, що ще є, і купувати мені новий об’єктив.

Малий тільки кивнув і пішов до своєї кімнати. Через деякий час дивлюся, тягне колонки на стіл. Навіщо? – питаю. Будемо тобі на об’єктив збирати, каже. І такий весь сумний-сумний …

У нього коліно травмоване, вже третій місяць вдома сидить, на домашньому навчанні. У чотирьох стінах. Ми в будні на роботі, він один з котом. Ну і вчителі ще приходять. А пацану 9 років, саме час стрибати так носитися у дворі, а він вдома сидить. Подумав я про це і аж серце защеміло. Так крутись воно, думаю, все конем! І осколки по квартирі, і об’єктив цей дурний. За навчання насварити, якщо що. Через не чоловічі вчинки теж. За брехню. А за це … Гори вони вогнем ці залізяки з скельцями!

Слова йому не сказав поганого за об’єктив, не лаяв, не карав. Розповів тільки, що за ціну розбитого об’єктива можна всю його кімнату конструктором «Лего» викласти. Вражений.

А потім згадав, як я батькові в 16 років розбив машину. Серпень 1989 року. Він дозволив мені по селу проїхати, а я на трасу виїхав. І при з’їзді з неї на путівець не розрахував і промазав мимо містка, влетів в канаву. Морда вся пошматована, причому у машини від удару, у мене – від страху. Прийшов додому і, знаючи татка, чекав некволих люлей по організму. Він подивився на мене, мовчки одягнувся і пішов до машини, яка все ще стирчала в канаві. Потім приїхавшим даішникам пояснив, що сам був за кермом і не впорався з керуванням. А мені ні слова ні півслова докору. Тільки сказав – живий? І добре …

Жодна зламана, тим більше не спеціально, річ, не варто лайки між люблячими людьми. І, що б мені не говорили доморощені педагоги-теоретики, зараз я вчинив правильно. Як і мій тато. І я дуже хочу сподіватися, що схожий на нього. І не тільки цим вчинком. І мій син буде схожий на мене в тому хорошому, що є в мені ».

Автор: Сергій Кобах