Після закінчення навчання я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком і у нас якось так швидко все закрутилось. Буквально через рік у нас з’явився перший син, ще через рік – другий, меншенький. Начебто і жили цілком не погано, але чоловікові захотілося повернутися до себе на батьківщину, а приїхав він з Львівської області.

Я не довго думаючи погодилася, тим більше там його батьки живуть, дуже я сподівалася на їх допомогу. Однак взяли нас не дуже привітно. Перший час ми вирішили пожити у батьків чоловіка, поки не вирішимо питання зі своїм житлом. Свекруха мені відразу заявила, мовляв водитися з вашими дітьми я не буду, не потрібні вони мені. Мені це звичайно дуже не сподобалося, начебто ж як одна сім’я, але міра тимчасова, думаю нічого, як-небудь перекантуємся.

Я по натурі людина незлобива і добра, тому ніякого зла на них не тримала, а навпаки: завжди намагалася допомагати по можливості. То в квартирі приберу, то продуктів їм закуплю, то грошей трохи на потреби дам. Я звичайно розуміла, то ми як тягар для них, та й звикли вони вже напевно самі собі жити, але все ж я намагалася максимально згладити напругу в стосунках.

Щоб ви розуміли: ми не сиділи у них на шиї, продукти повністю закуповували самі, в тому числі і їм, за рідкісним вийнятком. Також оплачували комунальні платежі та інші витрати. Чоловік навіть невеликий ремонт встиг зробити, але на відношенні до нас це ніяк не позначалося. Я практично відразу влаштувалася на роботу, а діти в цей час перебували разом з бабусею і дідусем. Діти були надані повністю самі соіб, а їх я просила лише зрідка поглядати за ними, щоб все було добре. Коли у мене був обід, мені доводилося бігти додому, щоб нагодувати діточок.

Так пройшов якийсь час, папери на кредитвсе оформлялися, а ми все також намагалися ужитися з батьками чоловіка. Один раз, коли я прийшла з роботи трохи раніше, я стала свідком такої ситуації. На кухні сиділи бабуся з дідусем і їли полуницю, а поруч стояв мій меншенький, який просив у них ягідку, на що бабуся лише сказала «Відійди я тобі сказала, не чіпай тарілку!».

Ця ситуація мене дуже обурила, я підбігла до свого сина, взяла його на руки і повела в кімнату, а він лише пручався: «Мама, я хочу ягідку». Було відчуття, що ми не у рідних людей, а просто напросилися до малознайомих людей з вулиці і від образи у мене накочувалися сльози на очі.

Стало ясно, що далі так тривати не може, з нашою квартирою все затягнулося ще на 2 місяці і тоді я сказала чоловікові, що нам потрібно зняти квартиру, пояснивши всю ситуацію. Він все зрозумів і погодився зі мною, такого ставлення від батьків він абсолютно не очікував.

Коли ми забирали свої речі до нас вийшла сусідка, ми розговорилися і тут вона мимохідь поцікавилася, чи сподобалася нашим дітлахам полуниця, яка вона передавала, я спочатку навіть не зрозуміла про що мова і перепитала у неї, про що вона говорить. Сусідка і розповіла, що у неї в цьому році хороший урожай видався, ось вона і приносить почерез день нашим діткам поласувати.

Виходить мимо всього іншого, вони ще й брали полуницю під приводом наших дітей, а з’їдали її самі. Ось вам і рідні дідусь з бабусею. Після цього ми з ними практично не спілкуємося, та й вони ніяких кроків для спілкування не робили. Мабуть для них життя на самоті приємніше, ніж сім’я.