Мій біль настільки великий, що я просто повинна ним з кимось поділитися. У мене маленька сім’я – я, чоловік і син. Син – інвалід з дитинства, ДЦП, епілепсія, часткова атрофія зорового нерва. Інвалідність, як і діагноз, йому поставили в 2 роки, до того лікарі чомусь не визнавали у нас ДЦП. У підсумку дорогоцінний час було втрачено. Це діагноз, який вилікувати не можна, а лише підтримувати реабілітацією і чим раніше почати, тим кращими будуть результати.

Пологи були важкими. Коли дістали малюка, він не кричав і не дихав, у нього була гіпоксія і набряк мозку, його швидко відвезли в реанімацію.

Ми з чоловіком дуже переживали, але вірили, що врятують. Врятували, але відразу попередили, що важкі пологи дали ускладнення і у сина проблеми зі здоров’ям. Через 2 місяці забрали додому, начебто все нормально. У 5 місяців у нього почалися сильні судоми, нас поклали в лікарню, де ми пробули місяць. У малюка був гіпертонус ручок і ніжок, але лікарі не звертали уваги, говорили, що таке є у багатьох дітей і причини турбуватися немає.

Чоловік завжди був поруч, підбадьорював мене, коли я була на межі, відвідував вранці і ввечері. Не впевнена, що змогла б тоді впоратися з цим болем і страхом за дитину без його моральної підтримки. Адже такі роки – це було ходіння по муках. Точніше, по лікарнях, фахівцях, лікарях, обстеженнях, аналізах … Але головне – ніхто з лікарів точного діагнозу не ставив! Об’їздили майже всіх неврологів нашої області – нічого. Коли опинилися на прийомі в обласного невролога, вона-то і озвучила діагноз – ДЦП. У мене був шок і істерика, все крутилося перед очима, я її не чула, добре, що зі мною був чоловік, він всі рекомендації лікаря акуратно записував.

Зараз синові 6 років, хвороба важкого ступеня, він не ходить, не говорить, може тільки повзати. Грудна клітка деформована, кривий хребет. Він погано їсть, не сильно розвинений ковтальний рефлекс, їжу перемелюю в блендері, а потім вже годую. На роботу немає можливості влаштуватися, син сам себе не обслуговує, чоловік тяжко працює, крім основної роботи, ще на двох підробітках. Грошей йде неміряно на медикаменти, обстеження, масажі.

Мені так шкода чоловіка, зі здоров’ям у нього теж неважливо, але на себе махнув рукою. Я часто бачу, як у чоловіка течуть сльози, коли він бачить немічний стан сина. Якщо чесно, я сама дуже втомилася, що часом вже не хочеться жити, та й себе звинувачую в його хворобі. Чоловік вже частково посивів, а йому лише 31 рік. Я йому вдячна за ті роки підтримки і уваги, інший би на його місці міг би і піти.

Останнім часом у мене з’явилася думка: я хочу, щоб чоловік знову став щасливий, але … без нас. Адже він ще може створити сім’ю і народити здорового малюка. Я мати і свого сина не кину. Це мій хрест. Хочу сказати чоловікові, щоб він залишив мене або вигнати, якщо не захоче. Я ж знаю, як йому важко бачити наші муки кожен день.