З Іриною ми одружені вже майже 10 років. Ми завжди підтримуємо одне одного, живемо досить добре. В нашому житті бували різні ситуації, однак історія про те, як моя дружина намагалася завести собаку стала родинним анекдотом.

У нас завжди в домі жили тільки кішки, я сам їх дуже люблю й Ірину переконував, що кішка значно краще собаки. Наша бельгійська красуня Джекі, на мій погляд, просто ідеал грації. Вона сама досконалість. Її манери та виховання не доставляють ніяких турбот.

Але всі  подруги Іри мають собак, ось і її вирішили схилити в цю сторону. Внести, так би мовити, різноманітність в наше сімейне життя. Ми підійшли до питання серйозно – зібрали сімейну раду. Винесли питання на голосування: Чи заводити нам маленьку собаку? Я був проти, Джекі відповідно теж (голосувала підняттям хвоста). Хвіст піднімала відвернувшись від Іри. Дружина була за, але її голос вже нічого не вирішував.

Підсумки голосування: Проти собаки двоє! Але, я сплю на дивані в залі. Джекі перестала їсти смачні корми. І справа не в тому що я вирішив спати в залі сам, а кішка ігнорує харчування, просто в деяких питаннях, як виявилося, ми сильно залежимо від Ірини. На другій сімейній раді стали шукати компроміс. Зійшлися на тому, що для початку Ірина уявить, що завела собаку і почне гуляти вранці та ввечері, звикати до режиму, так би мовити.

Два ранку поспіль, на дратівливий писк її будильника вставав я, а потім будив дружину. Допомагав їй одягтися і вийти на прогулянку з віртуальною собачкою. За пів години її прогулянки встигав зварити каву. На третій день Іра встала сама, я не прокинувся, а відповідно не зварив каву до її приходу.

Моє пробудження було стрімким, я дізнався, наскільки я бездушний. Вони з Ларою (а нашу віртуальну собаку, виявляється, звуть Лара) дуже замерзли, а я навіть кави не приготував.  На четвертий ранок, я прокинувся від того, що мене будить Ірина зі словами:

– Саша, а ти мене дуже любиш?

–  Так, звісно! Невже у тебе за ніч з’явилися сумніви?

– Ні. Але не міг би ти заради мене дещо зробити?

–  А що треба зробити?

– Там на вулиці дощ і сильний вітер, можеш сьогодні собаку сам вигуляти?

Після цієї фрази я на пів години закотився в нестримному сміху. Я заспокоювався, дивився на Іру і знову сміявся. Так, собаку ми все ж не завели. Ірина передумала, а ми з кішкою  видихнули з полегшенням.