Мама ненавидить мого чоловіка і тому відмовляється визнавати онуків. Ну хіба так можна?

Моя мама ненавидить всіх чоловіків на світі. Навіть не уявляю, як тато її терпів всі роки до розлучення. З нею дуже важко знайти спільну мову.Її теж виховувала моя бабуся з залізним характером, може бути, тому вона така.

І все ж це моя мама, я її дуже люблю. Вона зробила для мене багато: водила мене в «дівочі» гуртки, оплачувала репетиторів і моє навчання в інституті, батьківські аліменти не прогулювала, як роблять деякі матусі, а все витрачала на мене. Тато платив добре, навіть більше ніж її повна зарплата і все ж – все до копійки в мене вкладала.

Вона думала, що я виберу собі гідного жениха: обов’язково забезпеченого і того, який би схилявся переді мною, був підкаблучником. Ну ось, як вона тата вибирала, правда шлюб не втримала. Ну так у неї було з чого – в молодості вона була шикарною красунею, а я не така вже й красуня. Ні, не страшна, а золота серединка – приємна зовнішність і все. Тим більше у мене м’який характер і в чоловіках я перш за все ціную внутрішні якості, а не товщину гаманця. А ще мені обов’язково треба поважати свого чоловіка, а не принижувати, як це любила моя мама. Тому, коли я робила свій вибір, я не радилася з мамою – це було б марно.

Коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, я розуміла – мама його точно не оцінить. У нього немає матері, померла, коли йому було 8 років, ростив його батько і бабуся допомагала. Він не багатий: працює водієм на автобусі, як і його батько, але в ньому стільки чоловічого! Він відповідальний, бере на себе всі проблеми, які має вирішувати чоловік, стриманий в емоціях, сильний і розумний. Батько у нього дуже хороший – після весілля він переїхав до своєї матері і залишив нам свою квартиру. Але до весілля мені треба було ще познайомити нареченого з моєю мамою, але вона відразу глянула на нього, як на нікчему, розмови не вийшло, ми попили кави і пішли.

Яка ж важка була потім розмова з мамою! Вона кричала, що я знайшла якогось шоферюгу, першого, хто на дорозі валявся, і не для нього вона «таку квіточку ростила». Мама з ним всього півгодини поспілкувалася, а скільки бридких висновків зробила, я навіть описувати їх не хочу! Вона попередила, що якщо я вийду за нього заміж, то на весілля її можна не чекати. Так воно і вийшло! Весілля у нас було скромне, але веселе, відзначали вдома, з батьків – тільки батьки, бабуся чоловіка, і наші друзі. Мама навіть не подзвонила, щоб привітати, було дуже прикро. Подзвонила тільки на наступний день, не спитала навіть, як ми відзначили, просто перевела тему на буденну розмову.

Після весілля відразу з’ясувалося, що я вагітна. Мама сприйняла цю новину без захвату, а навпаки – з роздратуванням, сказала, що в разі розлучення аліменти будуть мізерні. Я приходила до неї в гості з животом, вона навіть на мене не дивилась. Народився син, на що мама сказала, що від чоловічого поріддя можна чекати тільки пацанів. Вона не приїхала до пологового будинку і відмовилася приходити до онука, щоб допомогти на перших парах. Приходила тільки бабуся чоловіка, вже зовсім хвора, а коли її правнуку було півроку, вона померла.

А потім я народила дочку, але і її мама не сприйняла і бачити не захотіла. Тим більше – ми назвали дочку на честь її прабабусі, що дуже маму розлютило!

За весь цей час мама побачила онуків лише одного разу, причому, зовсім недавно: коли синові виповнилося вже три роки, а доньці півтора. До цього ми дуже рідко передзвонювалися, я заходила до неї пару раз одна, свята ми разом не відзначали. Мені категорично було заборонено приводити онуків до неї додому: вона їх не сприймала тільки тому, що вони народжені від ненависного зятя! Тільки в цьому причина! А побачила вона їх випадково: зустрілися в центрі міста. У мене аж серце завмерло: як же вона відреагує? Та ніяк! Побіжно глянула на них, ми перекинулися парами фраз і розійшлися. Я потім так ридала.

Але, чесно кажучи, я вирішила, що нічого міняти не треба. Якщо у мами вічна злість в душі і таргани в голові, то тут вже нічого не поробиш. Так само вважає і мій чоловік. Він не проти моєї матері, слово про неї ніколи поганого не сказав, але він же бачить, що у нас твориться! Але я не розумію, як за стільки років у неї серце не розтануло, невже їй подобається жити в такому негативі? Невже жодного разу не захотілося обійняти рідних онуків? Звичайно, діти не страждають, у них є дідусі: мій батько не так часто спілкується з ними через вічну завантаженість, зате свекор обожнює своїх внучат, часто у нас буває, подарунки дарує. Але чому ж мама так себе веде? Або все ж є надія, що вона полюбить онуків, прийме їх?