Закінчився черговий робочий тиждень. Андрій неохоче простягнув руку до дверного дзвінку і завмер, не наважуючись натиснути кнопку.

Вдома чекала улюблена дружина і її дочка від першого шлюбу, але входити не було бажання. Дівчинка знову буде «додивлятись» свої мультики, в той час, як йому хотілося б відразу лягти на диван і подивитися новини або баскетбол.

Вона тепер їх дивиться весь день, чому Іра «качає права» цієї нестерпної дитини? А її іграшки. Так вони всюди, навіть в туалеті. Невже не можна складати на місце?

Була б його воля, виховував би по-справжньому, може, і ременем, ну, в кут би точно ставив, щоб не вдавала принцесу.

Іра постійно дорікає, що він прохолодно поводиться з дочкою, та відчуває і тому діє йому на нерви. Але це неправда, він ніяк не проявляє своє ставлення, це дівчисько розпещене і невиховане, але заради дружини він терпить всі викрутаси.

Андрій давно хотів, щоб у них з’явилася спільна дитина, але Іра противиться, стверджуючи, що він не готовий, що ще рано. Як рано? Ну як рано? Одну ж виховують. Вона одягнена, взута, сита. Що ще потрібно?

Але Ірині все мало, їй, бачте, здається, що він недостатньо добре ставиться до дітей. Якийсь замкнутий круг. З’явився б у них малюк, тоді б вона побачила, яким хорошим батьком він може бути. І підгузки б міняв, і грав, і гуляв би з дитиною.

Але все впирається в її дочку. Як можна її полюбити, якщо вона чужа, та ще й така нестерпна? Тільки Ірі не можна це говорити. Рано чи пізно все стане на свої місця.

Від пронизливого звуку дверного дзвінка Андрій здригнувся і блискавично повернувся зі своїх невеселих думок в реальність. Чорт! Він натиснув кнопку і навіть не помітив.

– Мамо, дядько Андрій прийшов, – семирічна Аліна стрибала біля дверей, як кумедне цуценя, не випускаючи з рук плюшевого ведмедика, якого він їй колись подарував – А що ти мені купив?

– Аліна, я втомився, ніколи було заходити в магазин.

Андрій відчув, як багатотонна втома різко опустилася йому на плечі при вигляді цієї, вічно чогось вимагаючої, занози, яка, почувши, що гостинця не буде, відвернулася і побігла у свою кімнату.

Через кілька годин, коли Аліна вже спала, Андрій не витримав і запитав:

– Іра, давай заведемо дитину.

– А ти впевнений, що впораєшся з двома?

– Ти кожен раз це питаєш, адже ми виховуємо одну. Чому не впораємося з двома? – Андрій закинув руки за голову і мрійливо закотив очі, – Уявляю, як маленький пупс з’явиться у нас в домі, я буду у всьому тобі допомагати, гуляти буду з ним, гойдалки-каруселі, в садок водити…

– Саме так, з ним. А Аліна? Відчуватиме себе покинутою?

Андрій різко вдарив рукою по підлокітнику і схопився з дивана.

– З чого ти все це придумав? Несеш якусь маячню! У неї й так все є! Кімната скоро лопне від іграшок. Одягу купа, їсть, розважається. Що ще потрібно?

Ірина вибігла з кімнати й повернулася зі стареньким фотоальбомом.

– Дивись, – вона простягнула альбом чоловікові.

– Хто це? – з потертих сторінок на Андрія дивилися дві п’ятнадцятирічні дівчини, в одній з них, тендітній блондинці з величезними очима, він впізнав свою дружину, друга – велика шатенка, була незнайома.

– Моя подруга. Як видно з фотографій, ми дружили з дитячого садка.

– Перший раз її бачу. Чому ви перестали дружити?

 

Ірина зітхнула, тихенько забрала альбом з рук чоловіка і відкрила на першій сторінці.

– Ми дружили з п’яти років. По якомусь розпорядженням долі у нас було однакове ім’я та по батькові, та й народилися ми з різницею у два тижні. Іра була старшою за мене.

Всі дивувалися, що могло пов’язувати двох абсолютно різних дівчат, тому що на імені наша схожість закінчувалося. Якщо я була «принцесою», то Ірка – «бандит у спідниці». Ми вчилися в різних школах і могли не бачитися тижнями, а іноді й більше, але довіряли один одному, як нікому. Спочатку ляльки, хованки-скакалки, потім хлопчаки, радості й печалі, ніяких таємниць не існувало.

Коли нам було по чотирнадцять, її мама і вітчим купили будинок в іншому районі та відвезли Іру з молодшим братом, їхнім спільним сином, туди жити. Відтоді ми майже не бачилися.

Іра закінчила дев’ять класів та вступила в училище. Відносини з батьками щось не складалися. Частенько вона дзвонила і скаржилася на вітчима. А коли зустрічалися, розповідала, що він виділяє Сашку, свого сина, а на неї не звертає уваги. Дає йому більше кишенькових грошей, карає її за його провини й часто дорікає, що вона невдячна і даремно скаржиться.

І незмінно звучала ця ключова фраза: «одягнена, взута і сита, що ще треба?» Знаєш, так важко було бачити сльози в її очах. І я навіть не знала, що сказати та чим допомогти.

Зараз я розумію, що їй всього лише потрібно було тепло батьків, розуміння, бажання вислухати та поговорити, але їм, як завжди, було ніколи й не до її, на їх погляд, незрозумілих і нелогічних «проблем».

Вітчим обожнював сина, а їх мама не сильно йому перечила, щоб зайвий раз не сваритися. Вчителі скаржилися на успішність і поведінку, брат грубіянив. Тоді здавалося, що з кожним днем ​​стає все більше незадоволених нею, а Іра ще сильніше огризалась у відповідь.

Час минав, але нічого не змінювалося. Після шкільного випускного, я приїхала до неї в гості, розповісти, як пройшло свято. Вхідні двері були відчинені. По дому ходили незнайомі мені люди, ймовірно, гості, деякі були п’яні.

Я привіталася з її мамою, увійшла в кімнату і раптово втратила дар мови від побаченого. Всі ці люди раптом перестали існувати. Червневе сонце, до цього яскраво і весело світило у вікна, стало тьмяним і холодним.

Посередині кімнати, на двох стареньких стільцях стояла труна, оббита червоною тканиною, а в труні лежала моя подруга. Я стояла, дивилася і не могла повірити. З нею не могло такого статися! Мені весь час здавалося, що вона зараз встане і засміється над вдалим жартом.

Все, що я змогла розгледіти – це блакитні очі її брата, звернені в мою сторону. Він не сказав ні слова, але я все і так зрозуміла. Ми сіли на краю дивана і мовчки обнялися.

Зараз вже не згадаю, скільки я там пробула, пів години або пів дня, тільки слова Іри не виходили у мене з голови: «… вони не звертають на мене уваги, … вчителі ненавидять мене, … мама не чує мене, але ж я не завжди винна, … батько дає мені 10 грн, а Сашкові 50, але мені ж більше потрібно: косметика, обіди, особиста гігієна, … вони не хочуть мене зрозуміти, вважають мої проблеми дурними, … вони мене не чують, … не чують, … не чують … ».

В кімнаті було багато людей, більшу частину з них я не знала, всі плакали й голосили. Ті, хто раніше лаяв її, тепер співали дифірамби. Викладачі, які терпіти її не могли, ридали, поправляли сережки у вухах Іри та красиво укладали хрестик на грудях … Мені було всього шістнадцять, але я не змогла не помітити пануючого там лицемірства дорослих. Більшості Іра була байдужа, але на публіці кожен намагався якомога голосніше висловити свою скорботу.

У тій кімнаті не плакали тільки двоє людей. Я і Саша. Мені розповіли, що Іра наклала на себе руки, випивши упаковку таблеток хворої бабусі, яка жила з ними. Що штовхнуло її на цей крок, я не знаю, думаю, ніхто не знає. Швидше за все «накипіло», а підлітки завжди все сприймають занадто гостро.

Згодом шоковий стан пройшов. Стало трохи легше. Свідомість прийняла факт, що я її більше не побачу і треба звикати жити по-іншому. З’явилися нові друзі, я перестала сумувати.

Але одного так і не змогла забути – це те, що люди своєю неувагою довели людину до самогубства. Дорослі вважають дитячі проблеми дурними та дрібними. Вони забувають, як теж були дітьми, як потребували ласки та розуміння. Забувають, що дитячі переживання і «проблеми» зовсім не маленькі, а співрозмірні з їх віком і часом дуже важко залишатися незрозумілим.

Через стільки років моя пам’ять не дає забути ті істини, які відкрилися мені біля труни подруги. Я не забула, що означає бути дитиною і не хочу забувати.

Набагато пізніше, ми дізналися, що Іра насправді не хотіла вмирати. Під впливом ситуації або від відчаю, вона випила ці таблетки, а потім злякалася. Прийняла активоване вугілля, заспокоїлася і пішла спати. А вранці вона не прокинулася.

Ця смерть стала результатом швидкоплинного пориву, бажання звернути на себе увагу. У таких ситуаціях когось встигають врятувати, а хтось залишається жити тільки в наших спогадах. Можливо, все було б простіше, але пам’ять не відпускає той урок, який я отримала в підлітковому віці …

 

Ірина акуратно закрила альбом і поклала його на полицю, тим самим показуючи, що розповідь закінчено.

– Пішли спати, вже пізно. Завтра в нас багато справ.

***

Циферблат електронного годинника показував третю годину ночі, але Андрій так і не зміг заснути. Він відраховував секунди та дивився, як змінюються цифри на годиннику. Щось не так, щось не дає заснути, якийсь важливий момент був упущений.

Чоловік обережно встав з ліжка і попрямував до кімнати Аліни. Дівчинка неголосно сопіла уві сні. Рот відкритий, а пухкі щічки, надуті, як у колобка надавали її обличчю забавного виразу. І чому він раніше не помічав, що дівчина така смішна?

Андрій легенько штовхнув Аліну в плече, намагаючись розбудити, але вона і не збиралася прокидатися.

– Давай, спробуємо почати спочатку, – прошепотів Андрій.

Він повернувся в ліжко, закрив очі й відчув, що стало легше, а в голові промайнула думка: «На страшних помилках доводиться вчитися, добре хоч, що не на своїх …»