«Ну ти ж набагато красивіша за неї! – вигукнула моя найкраща подруга, коли я вперше зважилася показати фото тієї дівчини. – Ні, вона, звичайно, гарна, але ти, з твоїм розкішним волоссям, ти просто затьмарюєш її ».

Подруга усіма силами намагалася мене підбадьорити. Це був наш передріздвяний вечір, на який ми традиційно збиралися з чотирма колишніми університетськими однокурсницями. Я не хотіла торкатися цієї теми, щоб не псувати свято, але не стрималася, розплакалася і про все їм розповіла.

Чоловік, з яким ми прожили 13 років, залишив мене заради іншої жінки. Останні кілька місяців нашого спільного життя були отруєні підозрами і одночасно запереченням того, що відбувається. Зрештою я виявила їх листування. Людина, яку я любила, писав іншій жінці: «Якщо любов здатна на жертви, то я готовий на будь-які – аби бути з тобою». Це мене паралізувало.

Однак необхідно було прийняти нову реальність. Чоловік виявився чесний і вчинив саме так, як говорив. Він пожертвував нашим будинком, гучними вечерями з дітьми за круглим столом, які він так любив, подорожами на машині, до яких ми з такою радістю готувалися. У нас більше ніколи не буде спільного різдвяного ранку і ми не зможемо переглянутися і посміхнутися один одному, бачачи захоплення дітей, що розпаковують подарунки. Всім цим він пожертвував заради іншої жінки, на п’ятнадцять років молодшої за мене.

Я розповідала це подругам, і сльози текли в тарілку з пастою. “Але ти така гарна!” – цю втішну і безглузду фразу я почула в той вечір і чула її протягом наступних декількох місяців. І, мушу зізнатися, іноді вона допомагала. Було приємно, що хтось, як і раніше бачить в мені привабливу і бажану жінку, навіть якщо це не втримало мого чоловіка.

Мої не найбільш господарські подруги нагадували і про інші моїх достоїнства, які, на їх погляд, теж додавали мені очок: «Ти ж так добре готуєш і навіть хліб печеш сама». Подруги, які безуспішно борються із зайвою вагою, згадували, як я героїчно схудла після народження двох дітей і тепер ношу джинси того ж розміру, що і в юності. «Невже він осліп?» – дивувалися вони. «Ти подарувала йому двох дітей», – нагадували ті, у кого їх немає.

Всі ці схвальні слова говорилися від чистого серця з надією підтримати мене, і я назавжди буду вдячна своїм друзям. Зараз я розумію, що вони перш за все бачили в мені ті якості і життєві результати, яких не було у них. Саме це здавалося їм моїми найсильнішими і виграшними сторонами. Однак нагадування про те, що у мене залишилося, рятувало від відчуття порожнечі і внутрішнього змертвіння.

Я добре пам’ятаю той суботній листопадовий полудень, коли ми відправили дітей до мами і змогли нарешті відкрито поговорити. Мені здавалося, у нас ще був шанс все виправити. Я помилялася – все було скінчено. Він пояснив це дуже просто і холодно, дивлячись повз мого плеча: «Спочатку мені здавалося, що ти – відповідь на всі мої запитання. З нею ж я раптом виявив, що є абсолютно нові рівні, ширше тієї реальності, до якої я звик. Я не можу більше жити з тими зрозумілими відповідями, які радували мене до того, як я зустрів її ».

Він пішов. Настав час обіду, але я, звичайно, не могла їсти. Я наповнила ванну нестерпно гарячою водою, у мене трусилися руки, і, здавалося, все всередині теж здригається, зміщуючи внутрішні органи. Я уважно дивилася на свій живіт з розтягнутою після двох непростих вагітностей шкірою. Він уже ніколи не буде таким пружним, як в той час, коли ми познайомилися і не могли відірватися один від одного.

Я подумала про те, що тіло 24-річної жінки виглядає привабливішим і бажанішим. Або справа не в моїй зовнішності? Може я неправильно розставляла пріоритети і не приділяла йому достатньо уваги? Я не була цікава ні в спілкуванні, ні в ліжку. Він повертався після напружених відряджень, втомлений і його зустрічали наші галасливі діти, які майже ніколи не давали нам можливості залишитися наодинці. Мені потрібно було так продумати наше життя, щоб залишався час і для нас двох. На секунду я задумалася про мого майбутнього життя на самоті, і мене охопила паніка.

Наступні чотири місяці я провела в виснажливих турботах: розділ і продаж будинку, відновлення дівочого прізвища, переоформлення документів на колишнє ім’я. Однак все це було ніщо в порівнянні з тим болем, який я відчула, дізнавшись про його заручини лише через пару тижнів після того, як ми оформили наше розлучення.

Тепер вона приїжджала з ним забирати дітей на вихідні. Вона була з ним на всіх спільних вечерях з його родиною. І весь цей час я не могла зупинити наше «змагання», зміцнюючи свої позиції тими доводами і компліментами, на які були щедрі мої друзі: «Ти красива. Ти добра і тактовна. Ти була прекрасною дружиною ».

Однак навіть повторення цих афірмацій не дуже мені допомагало. Одного разу друг вимовив по телефону фразу, яка мене несподівано струснула. Він сказав: «Як би не вчиняв твій партнер – це лише його вибір, який ніяк не характеризує тебе. Те, що сталося, не пов’язане особисто з тобою і тим, що ти могла або не могла зробити для ваших відносин ». Ця фраза прийшла в той момент, коли вона була мені найбільше необхідна.

Після місяців нескінченних порівнянь і претензій до себе почуття провини і безсилля стало відступати. Я заснула, знову і знову повертаючись до цих слів, поступово розуміючи всю їх правду. Його відхід зовсім не пов’язаний з тим, ким я була чи не була для нього. І навіть якщо уявити, що існує досконала жінка, образу якої я б відповідала на 150%, підсумок нашого шлюбу міг би залишитися рівно таким же.

Я реальна людина і у мене є право і на поганий настрій, і на втому, і на те, щоб відчувати себе незахищеною і просити допомоги. Я прийняла і полюбила в собі власну недосконалість. Це стало поворотним моментом, після якого мені з кожним днем ​​ставало легше.

Так, у мене як і раніше бувають періоди зневіри і самобичування, але в глибині душі я завжди знаю, що не дозволю цього стану заволодіти мною. Вся та біль, через яку мені довелося пройти, відкрила нову сторону мене: ту, що відтепер не залежить від оцінок сторонніх і навіть близьких людей, дає мені сили, смак і інтерес до продовження моєї подорожі.