Кілька тижнів тому дзвонить мені син і розповідає, що його дружина вирішила виходити на роботу, внучці вже трохи більше року виповнилось. І вони вирішили найняти няньку. Я їх ідею підтримала. А потім зовсім випадково дізналась, що нянею буде Ірина мати….

Ірина, невістка Поліни Станіславівни, більшу частину життя прожила зі своєю матір’ю в селищі. Закінчила медколедж, пару років попрацювала у себе в регіоні. А потім родичі з боку батька покликали дівчину в Київ, допомогли на роботу влаштуватися за фахом. Мати Ірини, Тетяна Тимофіївна, залишилася на малій батьківщині, там у місцевій школі працювала вчителем фізики. Ірина влаштувалася в столиці, зняла квартиру. Там же Ірина познайомилася з Ігором, який через рік став її чоловіком.

– Після весілля ми покликали їх жити до себе! – розповідає Поліна Станіславівна. – Ірина не хотіла, каже, ми будемо знімати, молоді повинні жити окремо … Але мені ця ідея не дуже до душі, віддавати шалені гроші ні за що, при цьому мотатися по чужих кутках, жити на пташиних правах. Це в студентські роки ще можна, а коли з’являється сім’я – та ну! Ми з батьком порадилися і запропонували їм тоді такий варіант: вони заїжджають в нашу двушку, а ми поки будемо жити на дачі. Тут у нас нормальний упорядкований будинок, ну, дещо доробили, звичайно, в терміновому порядку, але тепер все просто відмінно …

Селище, в якому розташована дача, цілком нормальне, обжите, там є магазин, аптека, пошта. Багато, хоча не всі, так і живуть там круглий рік. Від столиці дача розташована недалеко, якщо щось треба, у літнього подружжя є машина. У будинку у них всі зручності, газ, вода, інтернет.

Влітку за містом краса: Поліна Станіславівна розводить сад і город, разом з чоловіком вони упорядковують ділянку і будинок, запрошують в гості сина з дружиною. Цього літа вже і малятко привозили на дачу, було чудово.

У такому режимі подружжя живе вже чотири роки і їх все влаштовує.

Взимку і пізньою осінню, правда, на дачі нуднувато. Але, з іншого боку, Поліна Станіславівна з чоловіком аж ніяк не тусовщики, їм і удвох добре. За містом у них є все той же телевізор, інтернет, книги. Поліна Станіславівна в’яже і вишиває, чоловік її потрошку малює. Пару раз на місяць вони на машині приїжджають в місто – розвіятися, пройтися по магазинах, подивитися на людей. Заходять в гості до своїх, везуть їм в подарунок солоні огірки і варення, спілкуються з онукою. Ночувати в місті не залишаються, щоб не утрудняти молоду сім’ю, ввечері їдуть до себе на дачу.

Ось тільки з медициною в селищі засідка повна, тому в поліклініку при потребі пенсіонери теж їдуть в місто. Поки-то на здоров’я вони особливо не скаржаться, за чотири роки зверталися до лікарів лічену кількість разів, але розуміють, що рано чи пізно настане момент, коли без гарної поліклініки під боком прожити буде вже складно.

– Тому сина ми попередили, щоб вони потихеньку відкладали гроші на своє житло. У старості ми з батьком все ж хочемо повернутися в місто. Ігор погодився, вони стали збирати, і щось навіть накопичили за ці роки, незважаючи на народження Лерочки … Невістка – дівчина цілеспрямована: працювала до самих пологів, тепер ось і декрет перериває, хоча б і пів декрету НЕ досидівши, знову буде заробляти …

А тепер з’ясовується нюанс: нянею до внучки Поліни Станіславівни приїде друга бабуся, мати Ірини. І жити вона, виходить, буде в їхній квартирі. Не в готелі ж …

Тетяна Тимофіївна звільняється зі школи, де пропрацювала багато років, на пенсію, та збирає валізу. У свою квартиру там, на малій батьківщині, пустить сина давньої подруги з сім’єю, нехай вони платять хоча б комуналку. А сама приїде в Київ, буде няньчити внучку Лерочку. До садочка точно, а там як вийде, може і довше …

– Мам, ну ти ж розумієш, дитина маленька зовсім, розповісти нічого не може! – пояснював син. – Чужу людину брати в няні зараз до неї просто небезпечно. Тим більше, коли є рідна бабуся. І нам добре, і їй – і поруч з дочкою та онукою буде, і не доведеться виживати на пенсію. Няні з боку за однорічну дитину платити б довелося ого-го! А ми з дружиною все-таки не втрачаємо надії накопичити на своє житло …

– Просто дивно виходить: з нами, значить, твоя Ірочка не хотіла жити ні дня! – зітхає Поліна Станіславівна. – А проти своєї мами нічого не має? Як же її слова про те, що діти повинні жити окремо від батьків?

– Ой, мама, ну що ти починаєш? – махає рукою син. – Тоді, коли це говорилося, була зовсім інша ситуація. Зараз у нас дитина, якоу одну не залишиш… Ви ж не мали нічого проти того, щоб ми найняли няню, коли розмова виникла? Ну ось, ми найняли. А те, що вона жити буде з нами … Ну вам що, квартири шкода, чи що? Вона по документах так і так ваша. Ірина мама її з собою в село НЕ відвезе …

Поліна Станіславівна і сама не розуміє, в чому справа, але ситуація їй не подобається. Ну так, з’їхати з міста в дачне селище вони з чоловіком вирішили самі. І дітям квартирою своєю поступилися з власної волі. Та й проти Тетяни Тимофіївни нічого, власне, вони не мають. І все одно ця ідея їй якось не подобається.

– Ну і що ти пропонуєш? – запитує чоловік. – Не пустити тещу? Заборонити? Сказати синові, щоб тещу не пускав, а шукав няньку за оголошеннями? Ну можна, звичайно. Але ж пересваримося в результаті і все. Невістка образиться, не даватиме бачитися з онукою, з квартири з’їдуть на зйомну в результаті. Воно тобі потрібно? Нехай роблять, що хочуть …

А вам як ситуація? Дійсно нерозумно зараз з боку свекрухи лізти до молодих і не дозволяти їм привезти маму в квартиру, якщо вже квартиру їм віддали?

Або молоді знахабніли, кордонів не бачать, треба позначити їм берега?

Що думаєте?