Цілий час “пиляла” зятя за те, що він багато часу проводить за ноутбуком. А тут випадково сіла на нього і зламала. Зять дуже ображений, тепер віддаю йому частинами вартість цього ноутбука

– … Ну звичайно ж, що я випадково сіла на той злощасний ноутбук! – сумно розповідає Ксенія Борисівна.  –  Хоча він, мені здається, тепер в це не вірить. Я його весь час “пиляла”, що він з цим ноутом не розлучається, і день і ніч з ним, краще б з дітьми посидів. Кажу, заберу ось у тебе твою іграшку і в вікно викину, працювати на роботі треба, а вдома спілкуватися з сім’єю! ..

– Хм. А де він стояв, ноутбук, що на нього сісти можна було?

– Так в машині на сидінні! .. Я в вряди-годи попросила дочку – кажу, нехай твій Ілля зустріне мене на машині, з дачі їду з важкими сумками, боюся, не дотягну до будинку. Маринка, звичайно, його відправила. Ми з ним зідзвонювалися, домовилися, де зустрінемося. Я зі станції вийшла, відійшла в сторону, тут і Ілля під’їхав. Поки він мої сумки укладав в багажник, я дверцята відкрила і стала сідати в машину. А там цей нещасний ноут! На вулиці темно вже і він чорний, я його і не бачила. Я на сидіннія – плюх, відчуваю, щось піді мною – хрясь! І зять летить до мене з перекошеним обличчям! Як давай кричати – це був робочий ноут, там у мене все! Він новий! Я його купив тиждень тому!

– Та вже, ну і ситуація … І що, прям дійсно зламався ноутбук-то? Відновленню не підлягає?

– Ага … Він, розумієш, був не закритий, а прикритий, і там всередині чи то навушники лежали, чи то окуляри. А тут я зверху сіла. Ну і, звичайно, все погано, що там говорити. Ось скажи, навіщо ставити дорогу річ на сидіння як попало? Сам винен. Але з ним творилося таке, що я прямо навіть злякалася, йому ж за кермом їхати і мені з ним. Кажу, припини істерику зараз же! Що ти як ненормальний! Що ж сталося, за великим рахунком? Усі живі! А цю залізяку нещасну я тобі нову куплю, тільки не кричи! ..

… У дочки Ксенії Борисівни, Марини, двоє дітей – старший вчиться в третьому класі, другий ще дошкільник. Третьокласник, м’яко кажучи, зірок з неба не хапає. Тому Марина з декрету так і не вийшла, сидить удома, допомагає синові з навчанням. Вирішує завдання, робить презентації, допомагає вивчити вірші, правила і англійські слова. Завдяки невсипущому контролю і участі, навчання худо-бідно йде, але варто трохи розслабитися, як тут же син скочується на трійки-двійки.

Тому про те, щоб виходити на роботу, Марина поки не думає.

До того ж у неї скоро і другий першокласник підросте. З молодшим, здається, буде простіше, ніж зі старшим, здібностей у нього більше. Він уже зараз відразу запам’ятовує вірші і перекази, які годинами вчить брат. Але все одно, одною ж дитину не залишиш. Спочатку його потрібно буде зустрічати зі школи, годувати обідом, сидіти з ним на канікулах.

Можна, звичайно, все це доручити мамі, благо, онуків вона просто обожнює, і живе недалеко. Але ж треба і совість мати, вважає Марина. Мама і так дуже багато допомагала їй з дітьми з самого початку, і зараз на підхваті – то в поліклініку зводити, то зі школи забрати, то посидіти, поки Марина збігає по справах.

Треба відзначити, що живе Ксенія Борисівна скромно, в основному на пенсію. За домовленістю з чоловіком, дочка платить за неї комуналку і допомагає разово, якщо раптом виникає якась термінова потреба. Втім, Ксенія Борисівна намагається цим не зловживати, знаючи, що заробляє в родині один зять.

Зарплата у Іллі непогана, сім’я ні в чому не має потреби. Але дістаються йому гроші, чесно кажучи, непросто. На своїй роботі він днює і ночує, ніколи не йде в сьомій вечора і навіть у вихідні постійно на зв’язку – перевіряє пошту, з кимусь переписується, вирішує питання.

Ксенія Борисівна його навіть лаяла вже не раз – не можна так, мовляв. Начальство на тобі їздить, а ти і радий старатися. Замість восьми годин, за які тобі платять, працюєш дванадцять. Навіщо? Кому від цього добре? Дітей не бачиш, вдома не буваєш, а якщо і буваєш, то все одно працюєш …

– З дітьми весь час тільки Маринка, ну це теж не діло! – розводить руками Ксенія Борисівна. – Хлопчики ж ростуть. Їм батько потрібен …

Втім, з зятем у Ксенії Борисівни були цілком нормальні відносини – рівні й поважні. Рівно до того дня пару місяців тому, коли вона зламала його гаджет.

– Я йому кажу, так куплю я тобі новий такий же, тільки заспокойся! Віддам гроші! Скільки він коштує, твій ноутбук? А Ілля мені як назвав ціну, я так і сіла – більше двадцяти п’яти тисяч гривень, уявляєш? Я не знала, що вони такі дорогі … Але не відступати ж. Кажу, гаразд, десять тисяч у мене є, я зніму з рахунку і тобі віддам, а решту поверну частинами …

Звичайно, в глибині душі Ксенія Борисівна думала, що зять відмовиться від її пропозиції. Він знає, що живе вона скромно. Та й не чужі ж люди, як можна! Але Ілля, треба ж так, гроші взяв. І півсотні, зняті з рахунку, і невеликі суми, які теща віддає йому з пенсії.

Хоча, звичайно, невеликі – це для кого як. Для працюючого тридцатипятилітнього чоловіка дійсно суми скромні, а ось для пенсіонерки – суттєві. До слова сказати, новий ноут собі Ілля купив давно, майже відразу після інциденту. Але прощати тещі її помилку не збирається.

Марина, звичайно, в курсі ситуації, пробувала поговорити з чоловіком, але той стоїть на своєму – теща винна, зламала річ, нехай платить. А то вона так кожен місяць буде плюхатися то на ноутбуки, то на телефони, не напасешся …

А ви як вважаєте, Ілля в своєму праві, або він безсовісний, не можна так з людьми похилого віку? Що думаєте?