Вона сиділа в своїй кімнаті, коли зайшла Вероніка, невістка

– Збирайтеся. Я відвезу вас в одне місце. Вам точно сподобається.

Дарині Борисівні тут же стало дуже сумно. Вона давно боялася, що невістка відвезе її в будинок престарілих.

– Куди ми поїдемо? – сумно уточнила бабуся.

– Побачите, – в тон їй відповіла Вероніка.

Коли помер її син, Дар’я Борисівна відразу почала відчувати себе нікому не потрібною. Тоді вона виставила на продаж квартиру, власницею якої була, і перебралася жити до невістки. Всі гроші пішли на спроби вилікувати сина, але, на жаль, це не допомогло.

Двоє жінок ніколи не були в якихось особливо хороших відносинах. Але дочка Вероніки, Машенька, щиро любила свою бабусю. Вони дуже часто бували разом.

– Я зможу ще побачити Машеньку? – задала Дар’я Борисівна найголовніше для себе питання.

– Звісно, – Вероніка, здається, сильно здивувалася. – Але збирайтеся швидше.

Речей у бабусі було зовсім небагато, весь її нехитрий скарб помістився в один маленький вузлик. Сказавши «до побачення» кімнаті, вона пішла слідом за Веронікою назустріч новому будинку.

Було складно не заснути в дорозі. Дар’я Борисівна намагалася не дивитися на дорогу, запам’ятовувати її їй не хотілося. Старенька дивувалася, чому Вероніка раніше не відвезла її в будинок для людей похилого віку. Давно пора.

– Ми на місці.

Дар’я Борисівна подивилася у вікно, але не зрозуміла, де знаходиться. Навколо була чудова природа, річка і навіть гори виднілися.

З’ясувалося, що Вероніка захотіла зробити бабусі подарунок на День народження свого чоловіка, подарувати щастя хоча б його матері.

– Мені Вадик розповідав про вашу мрію, Дар’я Борисівна: жити в маленькому будиночку десь в горах і щоб річка поруч була обов’язково. І мені так захотілося зробити це для вас. Я квартиру продала і купила для нас з вами цей будинок. Не розповідала раніше, хотіла, щоб це стало для вас приємним сюрпризом. А на залишок грошей ми квартиру для Марійки купимо, вона вже доросла, їй потрібно жити окремо.

Дар’я Борисівна слухала невістку, але не могла нічого відповісти. Вона просто стояла і плакала від щастя. Їй завжди хотілося жити в такому будинку, щоб вранці можна було виходити до річки і спокійно слухати, як дзюрчить вода, насолоджуватися спокоєм. І ось її заповітна мрія здійснилася.

Старенька обняла Вероніку і вибачилася перед нею за все погане, що траплялося між ними, за недовіру.

– Та що ви, Дар’я Борисівна. Я обіцяю, що завжди буду піклуватися про вас!

Жінки обнялися і разом пішли в будинок, назустріч новому життю.