Минулої суботи мій двоюрідний брат Сергій одружився, а я не побачила цього, в найважливіший день мене не було поруч. Після обіду в інтернет посипалися фотографії з урочистості.

Мій брат на фотографіях був такий гарний, ошатний, а найголовніше – щасливий. Дивився на наречену Марину закоханими очима, я така рада за нього, він її довго домагався.

Краще б не дивилася ці фотографії, засмутилася до сліз, мене на весілля не запросили, а Марининого інструктора з водіння і перукаря запросили. Ну правильно: інструктор возив молодят, а перукар робила весільну зачіску, а від мене користі то ніякої. Хоч одне радує, Марина запросила свою подругу Анну, правда не в якості подружки нареченої, а просто гостею. Ще на весіллі не було дітей, кілька гостей відмовилися йти на весілля, ні з ким було залишити дітлахів.

Багато хто засуджував мене через бажання потрапити на весілля до брата, але ж це мій брат, найулюбленіший, він мені рідніше мого рідного брата. Я навчила його їсти ложкою, пити з чашки, ходити на горщик, їздити на велосипеді і плавати. Я водила його в перший клас і допомогла вибрати, в який інститут поступати. Мені першій він розповів, що закохався в Марину, я втішала його, коли вона не відповіла йому взаємністю і допомогла добитися її. Хіба я не заслужила запрошення на весілля?

Пізно вночі брат прислав повідомлення, читала я його зі сльозами на очах.

“Привіт, сестричко, прости мене. Вибач, будь ласка. Я тебе люблю. Але ти ж знаєш як я люблю Марину. Час пройде і ви подружитеся, не ображайся на неї. Я найщасливіша людина на планеті, я одружуюся. “

Мені прикро, але і брата шкода, як далі спілкуватися не знаю. Багато хто побачив фотографії з весілля і завалили мене повідомленнями, чому мене не було. Селище у нас маленьке, зараз розмови підуть. Брата скоріше за все я прощу, а ось як складуться відносини з Мариною – навіть не уявляю. Зараз будь-який спогад про весілля викликає у мене сльози, сльози образи.