Тільки коли я почав шукати житло в селі, я зрозумів, наскільки дорогими можуть бути добротні будинки. Виявляється, що вони навіть бувають дорожчими за квартири. Прикро, звичайно, але я не втрачаю надії. Природно, я ділюся з деякими людьми своїми мріями і планами на життя.

Мої дівчатка теж знають, що ми рано чи пізно поїдемо в великий просторий будинок від цієї міської суєти. Чим і поділилися недавно зі своєю бабусею, моєю колишньою тещею. І що ви думаєте? Дзвонить вона мені, та одразу з претензією. Чому це я цікаво не повідомив про наші плани, що виїхати з міста збираємося.

А хіба я був зобов’язаний повідомляти? Ми взагалі не спілкуємося з нею, а з онуками своїми якщо раз на місяць поговорить по телефону і то добре. Ну я їй все-таки відповів, як є. Що збираюся продати тут свою квартиру і купити будиночок в селі. Я поки в пошуках, поки не визначився з місцем і з часом.

І тут раптом виявилося, що я просто ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ взяти її з собою. Теща знову згадала, що ми родичі, що у неї нікого крім нас немає і що я не маю права її залишати. Гаразд би вона була чесною, не скандальною, не брехливою і не жадібною жінкою. Ні. Це все не про неї. Вона просто зі світу нас зживе,  якщо весь час буде поруч. І я категорично не хочу жити в одному будинку з такою людиною, та й дівчаток моїх вона нічому доброму не навчить.

Я відповів їй, що якщо вона так прагне жити в селі, нехай продає своє житло і теж купує будинок. За рахунок свого майна я не збираюся тягнути практично чужу людину, мені неприємну. Та й онуки її не люблять особливо, хоча я їм ніколи і слова поганого про бабулю не говорив ніколи. І оськолишня теща затамувала на мене образу. Кинула трубку. Ну думаю, на цьому вона не заспокоїться. Але я точно жити з нею не буду. Я собі не ворог.