Шістнадцятирічна онука завила: “Спочатку заповіт напиши, а тоді вже й говорити будемо”

– Чоловік, він у відрядженні зараз, подзвонив, каже, що там таке жахливе Соня бабусі сказала? – розповідає сорокарічна Алла. – Мати плаче, краплі від серця п’є, говорить, швидку викликала ввечері, так погано було … Ну, чесно кажучи, краплі від серця не показник ні разу, я скільки її пам’ятаю, стільки вона плаче і п’є їх демонстративно, і швидку теж викликає на кожен чих. Але дочку, звичайно, запитала, що там у них з бабусею сталося …

… Сонечці, доньці Алли, ось-ось повинно виповнитися шістнадцять, і бабуся, Ольга Львівна, її дуже любить. Хоча є у Ольги Львівни і інші онуки. У старшого її сина – син від першого шлюбу, вже дорослий, і двоє офіційно усиновлених дітей другої дружини, зовсім невеликих ще, учнів молодших класів. Але тих онуків бабуся не сприймає. Старшого – тому, що відносини з колишньою невісткою після розлучення у неї розвалилися геть, а про молодших і говорити нема чого.

– Не свої – вони і є чужі, нехай хоч тричі усиновлені! – з досадою махає рукою бабуся.

Так що єдина «рідна» внучка, з якої бабуся спілкується із задоволенням – шістнадцятирічна Соня, дочка її молодшого сина Андрія.

Треба сказати, любити Соню нескладно: ввічлива, вихована, чистенька, кругла відмінниця, хоча вчиться в досить сильній гімназії. Добра, завжди готова прийти на допомогу, абсолютно безпроблемна дівчинка, Соня і в ранньому дитинстві була подарунковим дитиною. Любила слухати, споглядати, рано навчилася читати і перечитала всю бабусину бібліотеку.

Вже на що Ольга Львівна, за її ж власними словами, була «Не чадолюбива», але Сонечку з задоволенням брала до себе на вихідні і свята, хоча особливої ​​потреби в цьому не було. З дочкою Алла легко управлялася і сама, проте в гості до бабусі відпускала – нехай спілкуються, шкода, чи що.

І з раннього віку Ольга Львівна вела розмови про те, що «Сонечка – моя спадкоємиця, мене не буде – все їй дістанеться». Успадковувати, на думку бабусі, там є що: килими з кришталем, добротна дача в старому дачному селищі, недалеко від міста, фамільні коштовності. Ну і велика трикімнатна квартира, в якій живе зараз Ольга Львівна …

– Ну, коштовності там такі собі, звичайно, одна назва! – усміхається Алла. – Ювелірка радянських часів – персні, ланцюжки, сережки, сьогодні таке вже ніхто не носить. Одним словом, лом. Але в очах Ольги Львівни це «золото», яке коштує дорого … Килими і кришталь – теж смішно. Ось трійка в центрі міста – це дійсно цінність. Дача теж. А решта – так, пам’ять скоріше, не спадок вже точно!

Про те, що квартира дістанеться Соні, Ольга Львівна говорила багато разів на усіляких сімейних урочистостях на повний голос. Алла слухала всі ці розмови, але особливо близько до серця їх не приймала. Що там думали з цього приводу старший син і друга невістка, теж ніколи не дізнавалась. З матір’ю ніхто не сперечався, всі чемно кивали і намагалися поміняти тему розмови. І Алла теж: останнім часом свекруха заводила мову про спадщину все частіше. І збити її з цих міркувань ставало все важче.

Мабуть, дістала вона цими розмовами і улюблену внучку.

– Я Соні кажу – що там у вас з бабусею вчора сталося, що ти їй наговорила такого? – розповідає Алла. – А дочка каже – сама не розумію, я їй нічого особливого не сказала. Вона про квартиру знову почала – мовляв, ось, твоя спадщина, будеш тут господинею … Мам, каже, ну набридло мені вже це слухати, правда … Загалом, Сонька у бабки в лоб запитала – а що, є вже заповіт або дарча? Та змішалася – немає, каже, я поки нічого не оформляла, але я ж всім вже сказала, як розділити, бла-бла-бла. А внучка їй і випалила – а, ну тоді це все розмови на користь бідних, мовляв, давай, бабуся, не будемо. У тебе два сини, два законних спадкоємця – тато і дядько Михайло, ось їм все і дістанеться. Ніхто від своєї частки не відмовиться, незважаючи на те, що і у нашій сім’ї, і у них є квартири. Іди, каже бабуся, оформи тоді квартиру на мене, тоді й говорити будеш.

Алла вважає, що нічого такого особливого дочка не сказала, більш того, навіть внутрішньо їй аплодує. Набридли вже ці розмови свекрухи, одне й те ж весь час. Дійсно ж, бабка до нотаріуса, повз контору якого проходить по кілька разів на день в улюблений магазин, за багато років зайти так і не спромоглася. Дівчинка права, хоч вона ще й зовсім юна, а зрозуміла, молодець.

Але свекруха щиро засмутилася, такої підстави від улюбленої внучки вона не очікувала. Ольга Львівна серйозно ображена, дзвонить тепер синові і вимагає якось впливати на дочку.

Як вважаєте, онучка дійсно перейшла за межу? У тихому болоті чорти водяться, треба ж таке сказати коханій бабусі в шістнадцять років?

Або дівчинка повністю права і нічого образливого вона не сказала?

джерело