Віра Іванівна перестала відкривати сусідам двері. Може цього разу знову постукають та й заспокояться?
Віра Іванівна прислухалася. У двері квартири стукали неголосно, але звично і вимогливо.
– Не відкрию, постукають і підуть, нехай думають, що мене немає вдома. Стук незабаром припинився.
Віра Іванівна зітхнула, намагаючись заспокоїтися. Поселившись в цьому будинку, вона познайомилася з сусідкою з верхнього поверху.
Та була Старшою по під’їзду, потрібною і корисною справою займалася, Віра Іванівна перейнялася до неї цілковитою повагою.
Здебільшого пенсіонерка не вдома живе, а з онуками водиться, тому і пустує її квартира частенько.
А так все в повному порядку: за послуги платить справно і вчасно, громадський порядок не порушує. Божа кульбабка, в загальному.
Почалося занепокоєння кілька років тому і тягнеться досі. Спочатку Старша кілька разів приходила до Віри Іванівни з проханням увійти до складу Ради будинку, до совісті волала, мовляв, хто, якщо не ми.
Та тільки не розбирається пенсіонерка в усіх хитросплетіннях Керуючих компаній і інших таких справах, це для неї китайська грамота. Не погодилася Віра Іванівна «увійти до складу», як не вмовляли.
А в будинку справи пішли краще. Ось, наприклад, старі ящики поштові прибрали, на іншому поверсі повісили нові. Старі-то з коренем зі стіни видерли, так ці дірки так і залишилися, вже який рік пішов, потворно виглядає стіна, як після бомбардування.
Приходить Старша до Віри Іванівни одного разу і каже: «Збираємо гроші на ремонт під’їзду з кожної квартири. А Ви підписати повинні документ про те, що так Рада будинку вирішила на своєму засіданні ».
І ручку з папером простягає. І справді, дивиться Віра Іванівна, а в Протоколі стоїть її ім’я та прізвище, ніби засідала вона місяць тому і навіть рішення якесь прийняла. «Як же так, – дивується пенсіонерка, мене в місті не було в цей час, я на літо до дітей їхала»
«Це нічого, – заспокоює її Старша, – Ви ж в принципі згодні, що стіни ремонту вимагають, ось і підпишіть». Ледве-ледь не поступилася вмовлянням Віра Іванівна, Бог відвів, а то ночами б потім не спала, переживала за свій липовий підпис в тому Документі.
А тепер Старша прийшла вже з конкретною вимогою внести готівку на ремонт під’їзду.
«Даруйте, – благала Віра Іванівна, – адже я справно плачу за всі послуги, які ще збори? І немає у мене таких грошей ». І знову пенсіонерці на совість б’ють, мовляв, всі зібрали, Ви одна залишилися.
Соромно Вірі Іванівні відлюдником бути, але ж такого бути не повинно, щоб гроші по квартирах збирали. І адже суму чималу вимагають, то з числа прописаних мешканців спочатку хотіли, а тепер ось з кількості кв.м. брати вирішили. А хто вирішив, хто підписував?
Не стала пенсіонерка віддавати свої гроші. Майже половина пенсії на оплату послуг йде, а тут ще віддай, тоді лягай та й помирай? Минуло років два після тих спроб гроші зібрати, а потворні дірки від зірваних ящиків все на місці.
А днями поновилися візити Старшій до Віри Іванівни з якимось новим Протоколом, ось і перестала пенсіонерка двері на стукіт відкривати. Не звикла ставити підпис в тому, в чому участь не приймала і двічі платити гроші за одну і ту ж послугу.
Але все ж мучиться інший раз і думає: а може, не має рації? Здала б гроші, так і відремонтували б стіну. А потім знову думками назад: а раптом це незаконне вимагання? Або законне?