– Порадитися хочу, – зітхає сорокап’ятирічна Ксенія. – Вирішили ми з чоловіком розлучатися. За вісімнадцять років шлюб зжив себе, разом нам вже бути неможливо. Проблема у мене тепер тільки одна – син! ..

– Та ну тебе, причому тут син-то? Макс дорослий вже, школу закінчує. Катастрофою розлучення батьків для нього точно не стане!

– Та я не про це! Розумієш … Є у мене «скелет у шафі». Справа в тому, що Максима я народила не від чоловіка. Не дуже красива історія, так …

– Почекай. Виходить, чоловік не в курсі? Ростив чужу дитину, як свою?

– У тому-то й справа … Та знаю я, що повністю не права і поступила жахливо. Питання в тому, що робити тепер? Сказати правду? Чоловікові сорок шість років, він в сина вклав всю душу. Правда його просто вб’є, я думаю. Та й як Максим сприйме це все, велике питання … З іншого боку, зараз чоловік встигне ще знайти жінку молодшу і народити свою кровну дитину. А через кілька років для цього може бути вже пізно …

… Синові Ксенії, Максиму, сімнадцять. Хлопець у неї вийшов чудовий: веселий, самостійний, спортивний, дуже щирий і відкритий. Максим відмінно вчиться, готується вступати на фізмат. Вчителі стверджують, що у хлопчика неабиякі здібності до точних наук, тому з поступленням до обраного вузу проблем бути не повинно.

З дитинства Макс дуже прив’язаний до батька, мабуть навіть більше, ніж до матері.

З самого початку чоловік Ксенії займався дитиною не менше дружини: вставав ночами, гуляв з коляскою, купав і годував. Саме тато навчив Макса читати, грати в шахи, кататися на велосипеді, плавати, прищепив любов до математики і фізики, виховав справжнім чоловіком.

– Батько, яких пошукати! – заздрісно зітхали подруги. Ні у кого з них чоловіки так багато дітьми не займалися.

Син і батько розуміють один одного з півслова і життя один без іншого не мислять.

– Так я і не зважилася розповісти правду за сімнадцять років …

– Слухай, а помилки бути не може? Мені здається, Макс навіть зовні схожий на твого чоловіка!

– На жаль ні! – зітхає Ксенія. – Я абсолютно точно впевнена, що батько мого сина – інша людина …

***

Правду говорити вже пізно і тепер уже нехай все залишається, як є? Нехай у батька буде син, його гордість і радість, а у сина – люблячий батько? Не той батько, хто народив, а той, хто виростив …

Правда зараз зробить нещасними як мінімум двох?

А може, краще пізно, ніж ніколи? Що думаєте?