До подруги в гості більше не піду: чоловік позаздрив, що вона зразкова господиня

-Дашка! Чи це ти? -Римма, з якою ми випадково зіткнулися на вулиці, крутила мене в обіймах і тягла посидіти в кафе, поговорити, адже стільки років не бачилися, – І правда, 10 років! З глузду з’їхати!

Ми з Риммою міцно дружили, навчаючись в інституті. Дружбі не заважало навіть те, що ми з різних кутків країни. Частенько я залишалася у подруги в гуртожитку з ночівлею, та й вона приїжджала до моїх батьків на вихідні.

Ми довіряли одна одній серцеві таємниці доти, поки я в вересні на останньому курсі інституту вийшла заміж.

Жили ми з Ромкою на квартирі в столиці, казна-де, у подруги більше не поночуєш, та й їй в нашу халупу однокімнатну їздити було не з руки.

В інституті спілкувалися, коли закінчували, обіцяли один одному не губитися, але … Життя, турботи, свої справи, у мене народилися двійнята, а Римма поїхала в свою провінційну глушину.

-Ну розповідай, – подруга дивилася на мене в усі очі, – як, де? У тебе ж два хлопчика? А я теж одружена, доньці 5 років.

Вигляд у подруги був процвітаючий, виявилося вона дуже вдало вийшла заміж, не працює, виховує дочку, займається собою: шопінг, салони, дитина в приватному садку, трійка в центрі.

-Ой, Рим, – кажу  дивлячись на час на екрані мобільника, – я на роботу спізнююся, а мені ще додому заскочити.

Робота у мене не одна. Ми з Ромкою іпотеку взяли 5 років тому, з тих пір і крутимося. Вдень я працюю в офісі, а два рази на тиждень заступаю на зміну нічною консьєржкою в закритому житловому комплексі.

Треба ж якось виживати, чоловік працює, але у нього все не стабільно: то премія, то зарплату затримають. А у нас борг, та двоє хлопців з усіма принадами: порвані кросівки, штани, розбиті телефони. Тільки в подвійному розмірі.

-А в вихідний-то ти вільна? – питає мене подруга.

Я прикидаю: зміна не моя, дітей бабуся обіцяла забрати, привезуть їх тільки ввечері в неділю, тому киваю, що вільна.

-Адреса, телефон, – Римма вже пише мені по електронній пошті в месенджері – не загубишся, чекаю в суботу, приїжджай з чоловіком годинці в третій, посидимо, погудимо. Ні, що ти, чоловік не буде проти, у мене не так багато старовинних подруг.

Я сумнівалася, чи треба їхати? Незнайомий мені чоловік Римми, очевидна різниця в наших доходах і становищі.

-Так що ти справді, – кажуть мама з татом, які приїхали в п’ятницю ввечері за онуками, – прям королева твоя Римма, поїдь, розвійся, а то все робота та робота.

Чоловіка довелося вмовляти: він у мене не те що бука, просто вихідні випадають не часто, нив спочатку, краще б вдома посиділи, відпочили. Але я змогла його переконати.

Торт, букет для Римми і пляшка хорошого (за моїми мірками) вина. Діра в бюджеті не фатальна, але відчутна. Але з порожніми руками не підеш.

-Заходьте! – Римма розцілувалася зі мною на порозі, Ромку вона бачила колись давно, кивнула йому, як старовинному другові і повідомила, – Міші немає, він на важливій зустрічі, але обіцяв під’їхати.

Подруга запросила нас за стіл. Розстаралася вона на славу. Стіл ломився від вишуканої їжі, сервіровка була, як в дорогих ресторанах.

-У тебе домробітниця? – «здогадалася» я.

-Ні, що ти, – Римма розсміялася, – я пробувала було завести, доходи дозволяють, але вони всі такі безрукі! Тільки прибиральниця двічі на тиждень приходить, а готую строго сама. На кухню нікого не пускаю.

Мій чоловік за обидві щоки наминав частування, мені здалося, що у нього навіть підозріло пищало за вухами. Він їв, ми з Риммою базікали. Її чоловік прийшов тільки через 3 години. Подруга випурхнула з-за столу і втекла в передпокій.

Що там відбувалося, я бачила в велике дзеркало. Римма допомогла чоловіку повісити його пальто, взяла у нього портфель з паперами, подала чоловікові капці, потім щіткою пройшлася по піджаку Михайла і все щось шепотіла, щебетала, розповідала.

-Бачила? – я перехопила погляд мого Ромки, – І пилинки з мужика здуває, і тапочки принесла. Це не те що ти з кухні: «Черевики вимий відразу, куртку за собою прибери».

Чоловік подруги був старший за неї років на 20, враження він справляв двояке: начебто і привітний господар, але йому явно було з нами нудно. Ми посиділи ще годинку, а потім почали збиратися додому.

-Зауважила? – сказав Ромка, коли ми їхали в ліфті, – Суп в супниці, соус в соуснику, серветки красиво складені, прилади сяють і на дзеркалах – ні плямочки.

Я зробила вигляд, що не чую. Перевела розмову на інше, хоча мені і було неприємно. Серветки він зауважив, соусницю. А бачив він, скільки все це коштує? У що одягнена Римма, яка обстановка в її квартирі. Ні плямочки?

Прибиральниця двічі на тиждень приходить, та й Римма вдома сидить, чим їй займатися? Дівчинка з нагоди нашого приходу і то була відправлена ​​з нянею в розважальний центр.

Залишок вечора у нас пройшов спокійно. А вранці Ромка, який прокинувся першим, запитав мене з кухні, вивчивши вміст холодильника:

-А що у нас на сніданок?

-Ну зроби омлет, -сказала я, ще не остаточно прокинувшись.

І тут дружина мого прорвало:

-Омлет? А на обід суп вчорашній і то – налий і розігрій? А на вечерю пельмені або сосиски з макаронами? Я вже не кажу, що двічі в тиждень я з пацанами залишаюся і годую їх сам! Що ти за жінка, що ти за господиня? У ванній дзеркало в бризках! Серветки? Ні, не чули.

Сон з мене злетів миттю. До мене, нарешті, стало доходити, що мій чоловік, надивившись на парадний фасад чужого сімейного життя, озирнувшись в нашому будинку помітив, що я не ідеальна господиня і тапочки в зубах йому не ношу.

-Сам дітей вечерею і сніданком годуєш? – почала я поступово лютішаючи, – Аж два рази в тиждень? А чим? Чи не тим, що я приготую і в холодильник поставлю перед тим, як втекти на другу роботу? Дзеркало в бризках? А ти б його протер!

-Напевно у Римми НЕ Міша дзеркала протирає! – посміхнувся мій чоловік.

-Не Міша, – погодилася я, вперши вже «руки в боки» і шукаючи очима сковорідку в якості останнього аргументу, якщо чоловік проігнорує всі інші, – Міша не протирає, він квартиру Риммі не в іпотеку купив, він на прибиральницю заробляє і на няню. І на супницю з соусницю. І на те, що в них. І не Римма у нього по двох роботах носиться, щоб звести кінці з кінцями. І не пішки, а на розкішному ауді.

Я не кажу про те, що в супниці і в холодильнику, – упирався Ромка, – але вже встати і приготувати чоловікові сніданок, якщо вже ти вдома, невже важко? Або насмажити картопельки на вечерю, салатик зробити!

Я розплакалася: нерви здали. Це наскільки чоловік мене не цінує, не помічає того, що я роблю для сім’ї, що дозволяє собі так говорити! Проревевшісь, я тихо зібралася і пішла до свекрухи, скаржитися.

-Дружити треба з рівнею, – похитала головою мама віроломного Ромки, – зрозуміло, що тобі хотілося з подругою посидіти. Ну і їхала б одна. Ну це так, лірика, а по суті, моя дорога невістонька, оборзів у тебе синочок мій! Вкрай оборзів. Спробував би він мені щось в цьому дусі висунути! Я ж його одна ростила і по двох роботах бігала, і сосиски він їв за милу душу, і картоплю до мого приходу смажив сам і у вихідні вранці робив млинці.

-Значить я винна? – я знову була готова розплакатися, але ж ми зі свекрухою завжди знаходили розуміння, – Робити-то що?

-Що робити? – свекруха звела брови в одну грізну лінію, – Звільнятися з другої роботи. Ночувати вдома. Я і так в осад випала, коли ти знайшла собі цей підробіток. Було б у Ромки дві роботи, я б ще зрозуміла. Але ти прагнула все сама: і за бабу, і за мужика.

-Але у нас же іпотека, нам, якщо я звільнюся, буде не вистачати! Ромці ж зарплату можуть затримати ….

-А чому ти про це хвилюєшся? Чоловік нехай думає.

Повернулася я додому ввечері, де була – не сказала. На той час мої батьки вже привезли пацанів і всі похмуро жували холодні котлети, які моя мама передала в контейнері. Навіть без макаронів. Я мовчки пройшла в спальню і лягла, відвернувшись до стіни.

-А ти хіба сьогодні не працюєш? – ввечері в понеділок чоловік явно не очікував знайти мене в квартирі, – твоя ж зміна?

-Не моя, – відрізала я, – я більше там не працюю.

Ромка сів за стіл і ледве зі стільця не впав: в свекрушиній, взятій напрокат супниці плавали пельмені, в соуснику з того ж сервізу, гіркою була подана звичайна сметана, а біля кожної тарілки лежала красива трояндочка із серветки.

Їсти мій чоловік не став, настала його черга до стіни відвертатися. Холодна війна у нас тривала місяць, а потім Ромка запросив пощади:

-Досить вже знущатися, – сказав він, – вчора до матері забіг, так вона мені тапочки принесла і давай з мене пил струшувати, а на столі картопля смажена в сковорідці і серветка трояндочкою цією!

Не дарма ми з мамою чоловіка ролик дивилися, як серветки складати. Через місяць Рома знайшов підробіток на вихідні. Приходжу днями ввечері, а чоловік звільнився раніше, чую на кухні голоси:

-Тоньше зрізай. Ага, ось так, правильно. Дошку візьми, хто ж у висячому положенні картоплю ріже! Так, і у тебе нормально. Добре. Ось я в дитинстві завжди до маминого приходу картопельку смажив: вона прийде втомлена, а їсти вже готово, їй приємно і мені є чим пишатися.

Стою в дверях, боюся злякати: чоловік в моєму фартусі, 10-ти річні близнюки зосереджено проходять курс молодого бійця. Римма? Дзвонила, кликала в гості, на цей раз з чоловіком і дітьми.

-Ні, Риммочка, – кажу, – з ними точно не приїду. Чоловік у вихідні працює, а сини у бабусі, не позбавляти ж старих задоволення. Я до тебе одна приїду. А якщо твій чоловік удома, то краще давай в кафе?