Дзвінок у двері. Я відкриваю двері, а на порозі стоїть моя сусідка з третього поверху Наталія Іванівна.

– Добрий вечір! Я за журналами своїми прийшла!

Я спочатку не зрозуміла, про що це вона.

-Які журнали? – запитую.

Мабуть по моєму виразу обличчя Наталія Іванівна зрозуміла, що я не розумію, про що це вона мова веде і продовжувала:

-Я виписую журнал і вже як другий місяць не отримую 2 екземпляр, а раніше завжди приносив листоноша. Ось я і подумала, що він у вас, так як поштовий ящик тільки у вас закривається на замок!

Листоноша мабуть його до вас кидає, щоб ніхто не вкрав.

Я від такої логіки спочатку оторопіла.

У нашому під’їзді і правда тільки у нас закривається на замок поштову скриньку, а у деяких, як у Наталії Іванівни поштової скриньки і зовсім немає. Всі повідомлення, квитанції і різного роду поштові відправлення, листоноша залишала їй і парі інших сусідів на підвіконні між першим і другим поверхами в під’їзді.

Всі сусіди знають, чиї квитанції лежать на підвіконні і ніколи не чіпають. Ящики спочатку були у всіх, але після ремонту хтось їх прибрав, хтось повісив нові, а хтось як я, реставрував старенький і повісив на законне місце.

Загалом Наталія Іванівна провела своє «незалежне розслідування» і припустила, що її журнали читаю я.

Вона мені так і сказала:

-Я не ображуся, якщо ви брали читати, Вам адже помилково їх поклали, якщо прочитали, то поверніть мені їх будь ласка.

«Мені нічого не приходило» – відповіла я, – «Немає у мене ваших журналів!»

-І взагалі я не маю такої звички брати чужу пошту!

-Якщо б і потрапило щось мені в ящик, я б обов’язково занесла адресату, взагалі не маю такої звички брати чуже і тим більше читати чиюсь пошту.

Наталія Іванівна ще намагалася навести аргументи на користь свого розслідування, але я перервала її і сказала, що мені ніколи, так як я прийшла з роботи і дуже втомилася. Неохоче моя сусідка повернулася і пішла спускатися на свій поверх.

Вона пенсіонерка, сидить удома, значить повинна знати, коли приблизно приходить листоноша і в які дні місяця приносить їй журнал. І напевно знає. Так чому вона з такою впевненістю просила у мене свої журнали, а не у листоноші?

А у мене залишився неприємний осад. Стало навіть якось прикро, чому це вона вирішила, раз моя поштова скринька закривається на замок, то я і є той «злодюжка» її преси.