“Я втомився, я йду”,- такі слова почула вона через два місяці після народження дитини

-Добре, відповіла вона, я тебе не тримаю. Але назад шляху не буде. А дитині допомагати будеш?

-У мене маленька зарплата, самому не вистачає, – відповів він, збираючи речі.

Здавалося, ніщо не віщувало про такі зміни в її житті. Їй було 36, йому 26. Про дитину думали обидва. Або їй так здавалося, що і йому теж потрібна дитина.

Коли завагітніла, щастю не було меж. Довгоочікувана дитина. З першим чоловіком не склалося, дві перервані вагітності … А тут диво сталося. Вона була на сьомому небі від щастя. Здавалося, він теж. Радіє, що скоро стане татом.

Нічні пробудження, дитячий плач, нічна зміна підгузників … Вона намагалася залучити і його до цих справ. І начебто не бурчав, не лаявся. Вставав без капризів до дитини. А через два місяці: я втомився, я йду.

Пішов.

-А може й на краще, – подумала вона.

Майже рік не було чутно про нього нічого. Не дзвонив, не цікавився, як дитина. Грошима не допомагав. А вона домовилася на роботі, що вестиме кілька проектів з дому, на допомогу по догляду за дитиною особливо не поживеш. Начальство погодилося. І начебто у неї все добре.

І майже через рік він подзвонив у двері: “Я скучив, не можу без тебе, давай почнемо спочатку.”

Вона впустила його знову в своє життя і в життя дитини. Він став приїжджати і ніби як полюбив дитину. Став частіше залишатися з ночівлею. Робота – вся та ж, з маленькою зарплатою, навіщо міняти, його влаштовує. Дитині допомогти? Ні, не можу, самому не вистачає.

І тут вже настала її черга: “Я втомилася, йди, але можеш відвідувати дитину.”

Навіщо тягнути людину, якщо він сам не хоче міняти своє життя?