– Доведи, що я тобі справді подобаюсь! Віднеси це вночі на цвинтар!

Мені було шістнадцять років, коли я закохався. Закохався з такою силою, що нічого не йшло на розум. Спати не міг, їв, не помічаючи, що їм, все думав про неї – про Світланку Прозорову – красиву дівчину з великими сірими очима.

Вони були настільки гарні. І все в ній було прекрасно: маленький рот, довге світло-русяве волосся. Я ніяковів, коли підходив до неї, червонів.

Звичайно, я був весь у неї на очах. І вона чудово розуміла, що я закоханий в неї. І тим жорсткіше ставилася до мене.

– В чому справа? – питала вона, бачачи, як я невідривно на неї дивлюся.

Що я міг їй відповісти?

– Ну, що ж ти мовчиш? .. Чого стоїш?

– Так …

– Тютюн! – незрозуміло чому «тютюн» говорила вона і глузливо дивилася на мене.

Від такого її погляду, від свого безсилля я зовсім розгубився. Втекти б! Та хіба втечеш від любові! І я продовжував стояти.

– Так чого ти стоїш?

Їй подобалося принижувати мене. Але я був радий і такій її увазі.

Ти просто дурний, – говорила вона і дивилася на мене, трохи примружившись. А я ще більше червонів. І відчував, як у мене палають вуха.

– Господи, ти що, їх журавлиною натираєш, свої вуха? -Тут же помічала вона.

Я розумів, вона мене не тільки не любить, але навіть і зневажає через силу, настільки я їй не подобаюся. І разом з тим їй чогось треба було, щоб я ось так покірно терпів усі її глузування, кпини. Я не ображався.

Я згоден був і на приниження, аби вона, хоча б і так, говорила зі мною.

Я навіть не знаю, як це вийшло, що з худої дівчини з рідкими косицями раптом виросла ось така красива дівчина.

Це з нею сталося в літні канікули. Повернулася засмагла, струнка, сіроока. Так-так, сіроока! До цього я її очей не помічав, а тут два яскраво-сірих прожектора, спрямованих на мене.

Ну, чого ти так дивишся? – в першу ж зустріч сказала вона. І в її голосі відчувалось щось владне і гордовите.

Нічого, – не відразу відповів я, відчуваючи, як починаю червоніти.

Нічого – це нуль, порожнє місце, – тут же відрізала вона.

Не знаю, взагалі-то я не сором’язливий, але тут мене немов скувало. Вона засміялася і, трохи похитуючи стегнами, пішла.

І так повелося кожен раз, коли я підходив до неї. Знущалася наді мною, принижувала, сміялася.

Була глибока осінь. Сутеніло рано. Лили дощі. Одного разу ми затрималися в спортивному залі – загралися в баскетбол. І коли вийшли на вулицю, зовсім стемніло. Електричні ліхтарі ледве пробивалися крізь дощову імлу.

Світлана йшла під парасолькою, швидко, перестрибуючи через калюжі. Я ледве встигав за нею. Раптово вона зупинилася. І я мало не налетів на неї.

– Хіба ти живеш в моєму боці? – Суворо запитала вона.

– Ні-і …

– Тоді навіщо йдеш?

– А хіба не можна …

– Іди, мені не шкода. Тільки не розумію навіщо? Чого ти хочеш від мене?

Мені б сказати: я люблю тебе, але я не міг. Тільки дивився на неї.

– Я що, подобаюся тобі?

Вона могла б і не питати – знала, бачила. Але їй треба було ще більше принизити мене. Я подивився в її очі. Світло від ліхтаря падало навскіс, не висвітлюючи її обличчя і від цього її очі були темними, з якимись мерехтливими зірками в глибині зіниць.

На одному подиху я відповів:

– Так.

– А ти запитав мене, чи потрібно мені це? – тут же сказала вона. – Або ти думаєш, ніхто нічого не помічає в класі? І не сміються над тобою і наді мною?

– Нехай.

– Так? Але я не бачу в тобі нічого такого, за що б можна було полюбити тебе. Ти якийсь … боягузливий, чи що! Ну чого ти мовчиш?

– Я не боягузливий.

– А чим ти це доведеш?

– Випробуй. Я все зроблю, щоб довести, що я не боягуз.

– Усе? Ну-у, дивись, я зараз що-небудь таке придумаю … Ось що, підеш на кладовище і покладеш ось цю хустку, – вона дістала з кишені зім’яту грудочку, – і покладеш її на квіти Надії Савчук.

Надія Савчук, наша стара вчителька, померла тиждень тому.

– А вранці я перевірю. Але не думай мене обдурити. Не здумай покласти вранці. Іди, а я тебе буду чекати ось тут.

Я взяв хустку і побіг.

Містечко в нас невелике. Від центру до кладовища, якщо йти швидким кроком – пів години. Мені ж треба було куди менше. Спочатку я біг по головній вулиці, освітленій ліхтарями, потім звернув на бічну, темну, з калюжами і брудом.

Біля самих воріт було вже зовсім темно і затаєнно-глухо. І тут мені вперше стало не по собі. Немов якась риса відокремила мене від селища. Але я пересилив в собі неприємне почуття страху і пройшов ворота.

Чорними силуетами виникали на тлі тьмяного неба пірамідки і хрести. Я намагався на них не дивитися, крокував все швидше, міцно стискаючи в кулаці хустку.

Я ніколи не замислювався раніше над тим, що людина вмирає. Що її ховають. І що її прах, труп, лежить в землі. А тут мимоволі думав про це і уявляв, як протягом усього кладовища в землі лежать вони.

І тут мені стало так страшно, що я мало не закричав. Не знаю, що зі мною стало б, якщо хто-небудь вийшов назустріч.

Щоб швидше звільнитися від хустки, я побіг. Могила Надії Савчук була поруч із доріжкою. Добігши до неї, я кинув хустку на вінки і вже повернув назад. Але тут зловив себе на тому, що я здорово трясусь, а цього не повинно бути.

Адже Світлана послала мене, щоб перевірити, чи не боягуз я? Її обманювати не можна, як не можна обманювати і самого себе. І я підняв хустку, розправив її і акуратно поклав на мокрі квіти.

Серце моє, що до цього билось часто, несподівано стало стукати спокійніше. І я, вже не боячись нічого, пішов до виходу.

Вийшовши на дорогу, я згадав, що Світлана чекає мене. Але дивно, ніякого бажання йти до неї у мене не було. Я ще не усвідомлював, що сталося за ці страшні хвилини в моїй душі, але про Світлану я навіть думати не хотів.

І пішов додому.

– Боже, де ти був? – вигукнула мама, побачивши мене всього змоклого і в грязі.

Я нічого не відповів.

Вранці до мене підійшла Світлана. І тут же до неї підлетіли дві її подружки.

– Все ж я мала рацію, – сказала вона, – ти боягуз! – І зневажливо усміхнулася: – Я тебе чекала більше години і ти не прийшов. Віддавай хустку! А то ще будеш хвалитися, що я подарувала тобі!

– У мене її немає, – вперше абсолютно спокійно сказав я і подивився в її очі – сірі і жорстокі. – Вона лежить на квітах у Надії Савчук. І відійшов від неї. Назавжди.

Що сталося з ним, він не розумів, тільки всі почуття зникли, наче їх і не було. Світлана була здивована. Вона подивилася на нього зовсім іншими очима. Але вже було пізно.