Поїхала Олена чоловіка відвідати в гарнізон…

Натомилася Олена. Весь день носилася по місту- спробуй що-небудь купити за два дні до Нового року, куди поткнешся – скрізь черги. Та не їхати ж до чоловіка з порожніми руками! Людина цілий рік на казенних харчах, хотілося заради свята побалувати його чимось смачненьким.

«Завтра, завтра, завтра …» – на всі лади співала і раділа душа.

Завтра вона побачить Андрія!

Скільки праці їй коштувало вибити три дні за свій рахунок плюс святкові плюс два відгулу – цілий тиждень, щоб з’їздити до чоловіка, який після закінчення училища служив у віддаленому гарнізоні.

«Чого їздити, даремно гроші мотати? – дивувалася свекруха. – І так живете нарізно, скільки коштів даремно пролітає … »Але Олена не пропускала жодної можливості побачитися з чоловіком.

За всіма дорожніми клопотами і зборами не встигла Олена заздалегідь подбати про квитки. Думала – зима, проблем не буде. Не врахувала, що перед святом всі кудись їдуть. До Києва -то сяк-так дісталася, а тут, крім загального вагона, – нічого. Ну ладно, загальний так загальний.

Олена спокійно зайшла, вибрала місце, поклала портфель на другу полицю і сіла в кутку біля вікна. Першою в купе ввалилася товста баба. Вона сіла, відсапуючись, на сидінні і тут же стурбовано схопилася і почала запихати під полку свій чемодан. Олена допомогла їй.

– Уф, – полегшено зітхнула стара, – добре. Так, друга поличка моя буде. Подрімаю ніч.

Слідом увійшла міцна молода жінка, привіталася і почала діловито розставляти свої численні сумки і сітки на обох других полицях.

– Гей, гей, що ви робите? – заметушилася стара. – Не користуйтеся полки!

– А що? – обернулася жінка.

– Я там спати буду!

– Тут спати не годиться, – строго сказала жінка. – Це загальний вагон.

– Як це не годиться? – заголосила стара. – Ви що це тут командуєте? Нумо прибирайте речі!

– Ще чого! – обурилася жінка. – І не подумаю! Куди мені їх дівати?

– А он – на третю полицю!

– Ага, на третю! Мені о другій годині ночі виходити, стану я по полицях стрибати …

Олена мовчала, з роздратуванням дивлячись на молоду жінку. Навіщо сперечатися? Тільки нерви тріпати. І занесло її в це купе!

– Що, – язвила тим часом стара, – нахапала продуктів? Все з міста тягнете!

– А хто вам їх в місто поставляє? Хто? – гарячкувала жінка. – Їхали б самі в село, раз такі розумні.

– Вільно? – заглянув в купе низькорослий худорлявий чоловічок з рюкзаком.

– Сідайте, – відповіла Олена. Решта, як і раніше були зайняті сваркою.

– Чого вони? – запитав мужичок. Лена в двох словах пояснила.

– А-а, – зрозумів той. – Ну що, жіночки, допомогти, чи що? – запитав він. – Закинути речі-то?

– Так важкі, – розгубилася жінка. – А знімати потім як?

– Нічого, – примовляв мужичок, – ми їх потихеньку, по одному. Ось так, ось так. І зняти допоможемо.

Інцидент був вичерпаний.

– В гостях були? – нарешті нерішуче запитала стара.

– Так, – з готовністю відповіла молода. – Родичі у нас в Києві. Купила тут дечого до свята дітям – апельсинів, яблук, цукерок, ковбаси … Ковбасу вони у мене дуже люблять, – пояснила вона. – А так у нас все своє.

– Господарство тримаєте? – догідливо запитала стара.

– Тримаю, чого не тримати.

– Це добре! – радісно сказала стара.

Обидві тепер щосили намагалися показати, які вони, по суті, непогані люди. Зверталися одна до одної перебільшено ввічливо, без кінця ласкаво посміхалися, розуміюче кивали головами.

– Важко в селі-то жити? – співчутливо запитувала стара.

– Всяко буває. Один рік з кормами було погано. А цей рік добре. А то якось пошкодження на лінії були. Доїння-то у нас електричне. Що робити? Доїти треба. Зібрали всіх – і школярів і пенсіонерів, всіх, кого можна. А корови не дають молока, і все.

– А чого це вони?

– Так вони ж до електричної привчені. Електрична, вона ж з чотирьох сосків відразу тягне, а руками тільки з двох. А до тих-то двох молоко підступає, ось вона і брикається – боляче.

– Треба ж що, виявляється!

– Так, поки налагодили, змучилися. А так чого ж … Заробітки у нас хороші. І часу багато вільного. Вранці до шостої прийдеш на ферму – о дев’ятій уже вдома. Все переробиш по господарству. До двох знову на ферму …

Олена під неголосну розмову попутників думала про своє, дивлячись на мелькаючі за вікном розсипи вогнів. Думала, що влітку вони разом з Андрієм поїдуть до Миколаєва до мами, до Альошки, що треба підшукувати нову квартиру, тому що до господині після Нового року повертається син з армії.

Можна буде поки пожити у свекрухи, але краще знайти скоріше, тому що зі свекрухою у них з кожного приводу виникають протиріччя. Та цілком і повністю не схвалює її спосіб життя. Марно було сперечатися і переконувати її і Олена вважала за краще жити одна, хоч і була прописана у свекрухи.

Це було приводом для нескінченних образ, докорів, нарікань, якими та долала сина, – Олена сама читала її листи. Але що вона могла вдіяти? Провчившись п’ять років в інституті і три в аспірантурі, забратися в цю діру і сидіти там без роботи?

А тут у неї тема, науковий керівник, робота, хоча і не дуже завидна поки, але досить перспективна в майбутньому. Прописка, в кінці кінців. Адже невідомо ще, куди чоловіка потім занесе. Так і мотайся все життя.

Свекруха погрожує – ось знайде собі Андрій іншу, залишишся з носом … Та була вона в нього, все бачила! Кого він там знайде? Там жінок – раз-два і все, і ті заміжні, так що вона в своєму Андрієві впевнена на сто п’ятдесят відсотків.

– Три роки ми з ним до війни і прожили все, – вловила Олена уривок розмови. Розповідала баба. – Отримала один лист від нього. І все думала, мало що, трапляються ж помилки. Вже війна закінчилася, а я все повірити не можу. Потім звикли, втягнулася. Жити-то треба. А все одно, скільки сваталися – всім відмовила. Я ж красива була, – хвалькувато сказала стара, – у нас молодих дівок греблю гати, а до мене, вдови з дитям, не один в женихи набивався. Але я кажу – ні, батька другого я для Кольки не знайду, ніхто мені не потрібен, а Федю свого я ніколи не забуду. Потім, правда, зійшлися ми з Петром, це вже як Колька в ремісниче вступив. Чого ж, думаю, людина добра … Живемо і правда, дружно, і в будинку все є. Це я в дорогу таке пальто вдягнула, щоб не шкода, а так у мене і хороше є. Онуків няньчу – у Кольки двоє. Сам-то Колька з нами не живе, він на Півночі з дружиною, а діти все більше у нас. Тут в минулому році Колька пише: привозь, мама, дітей, грошей тобі на дорогу вислав. Один квиток більше сотні коштує…

Олені завжди здавалися дивними ці дорожні одкровення. Але тут знічев’я почала прислухатися.

– У мене господарство, – каже молода. Ми без м’яса не сидимо. Я і курей тримаю, і гусей.

– Як керуючий-то? – запитала стара.

– А чого ж в селі без господарства робити? – здивувалася молода. – День довгий. Ну ввечері в кіно сходиш, ну телевізор … А так чого ж робити? А з господарством – і час скоротати, і користь яка.

«Господи, – подумала Олена, – теж мені турбота – чим час зайняти!»

У неї день проскакував, як одна хвилина. Озирнутися не встигнеш – уже вечір і не зробила половини того, що збиралася. А тут проблема, куди час подіти!

– А міські заледащіли, – вставив слово досі мовчавший мужичок. – Господарство тримати не хочуть.

– А де тримати то? Де тримати? – захвилювалася стара. Легко сказати – господарство тримай! Ні вихідних тобі, ні свят …

– Чому? – заперечила молода. – Що ж ми, по-вашому, не відпочиваємо? У вихідний нагодую худобу, корову подою і відпочиваю собі. Хочеш ший, хочеш – книгу читай, телевізор дивись, обід готуй, пироги печи- так і день пройде. Коли треба- і в гості з’їздити. У мене діти всі привчені робити. Ось тепер поїхала на три дні, так вони без мене управляються.

– Скільки ж їх у вас?

– Троє. Старшому дванадцять. Господар. Все знає – де, чого.

– Чоловік-то є?

– А як же?

– Ну і як він – не ображає?

– Що ви! Чоловік у мене хороший.

– І у мене Федя такий же був, – зітхнула стара, – турботливий.

Стара помовчала хвилину-другу, занурившись в свої думки, а потім додала:

– На могилу ось до нього їду. Завтра сорок років, як загинув. А похоронку я вже після Нового року отримала …

– Так, – зітхнув мужичок, – ось як буває. Одним війна життя покалічила, інші самі собі псують. Моя он невістка двох дітей кинула і з коханцем поїхала. І чого не жилося? Здається, все було, а ось на тобі …

– Любов, може? – припустила молода.

– Любов? – захвилювався мужичок. – Якби любов, так вона б в одній сорочці втекла. А вона, бач, як все влаштувала- гроші заздалегідь на свою книжку переклала, речі, які поцінніші, з собою прихопила. А Борьку з двома дітьми залишила – он як! А ти кажеш – любов. Ти б від своїх побігла заради любові?

– Ну, скажеш теж, – засміялася молода.

– Ото ж бо й воно, – повчально сказав мужичок. – А то – любов! Що це за любов, коли дітей кидають?

– Гаразд тобі бурчати, – махнула рукою стара, – самі розберуться, любов чи не любов…

Розібралася вже, – задоволено хмикнув мужичок, – нагулялась, додому проситься. Все, пише, зрозуміла, усвідомила, і більше надалі такого ніколи не допущу.

– До неї, чи що, їдеш тепер?

– До неї самої.

– А чого їдеш-то?

– Ну, – зам’явся мужичок, – подивитися, як там, чого … Борька сам хотів їхати, та я не велів – постривай, кажу, ось я поїду, дізнаюся, а там гляди …

– Ну-ну, – покивала головою стара і зітхнула, – пробачить він її, твій Борька.

– Я йому прощу! – погрозив мужичок кулаком. – Я йому прощу!

– Хто в Устим – приготуватися, – заглянула в купе провідниця.

– Ну ось і приїхала, вважай, – піднялася з місця молода, – Допоможіть-но мені дрібнички зняти.

– Як же ти вночі-то з такою вагою? – запитала стара.

– Так Міша зустріне, чого мені. Мабуть і Льонька за ним увяжется, старший. Ото ж бо скучили.

Всі пішли провести жінку до виходу. І Лєна теж, взявши один з вузлів, вийшла в тамбур. Поїзд уповільнював хід.

– Он він, Міша-то, біжить, біжить! – радісно повідомила жінка. – І Льонька з ним. Міша, Міша! Тут я! Сюди! – закричала вона. – Ну спасибі вам всім. Вибачте, якщо щось не так.

Незрозуміле почуття гострої заздрості і образи пронизало Олену. Вона відверто заздрила цій жінці і нічого не могла з собою вдіяти. Вона з гіркотою подумала, що сама живе якимусь протиприродним, розсмиканим, вивернутим навиворіт життям, метушиться, носиться, мигоче, завжди на людях і завжди одна.

У неї є чоловік і дитина, але немає сім’ї, у неї є житло, але немає дому, у неї є робота, але немає діла.

Як це прекрасно, думала вона, займатися простим, споконвічним, життєво важливим ділом- народжувати дітей, готувати їм їжу, ростити хліб, і які, по суті, дрібні і незначні ці цінності, за які вона зараз чіпляється, необоротно втрачаючи інше, можливо, найголовніше в житті! Те, що вічно відкладається на потім …

Олена повільно йшла по вагону. «Завтра, завтра, – звично пульсувало в мозку наповнене очікуванням слово, – завтра … Та ні, вже сьогодні …»