Микола з Надею разом жили вже п’ятнадцять років. Син теж вже був дорослим. А вони досі всі в одній кімнатці тулилися. А Миколі що тоді залишалося робити. Куди накопичену енергію дівати? Ну, ходив іноді він наліво, не зі зла ж. Але завжди додому повертався, вважаючи, що сім’я це священне

Він сидів на кухні й курив. Чому на кухні? Та дуже просто. Холостяцький спосіб життя ще й не таке передбачає. Ніхто не бачить, нікому і засудити. Ось зараз би Надя кричала: «Знову ти тут куриш? Що місця більше не знайшов?». Микола, згадавши це ненависне обличчя.«А взагалі-то добре бути одному. Куди хочеш – пішов, кого хочеш, знайшов. Ніхто головне не пиляє. А то, як якась бензопила: «бз-бз», або муха настирлива.» Сигарета дотлівала, а Микола все більше розпорошуючись, подумки лаяв колишню. «Ну, не зараза, же, ось причепилася! А потім ще дивуються: чого це мужики п’ють, та від таких НЕ зап’єш – в петлю залізеш. Вчасно все ж я від неї драла дав ». У двері хтось безцеремонно затарабанив.

– І кого це чорт притяг? Кого треба? – грубо крикнув Микола і навстіж відчинив двері.
На порозі стояв Ванька або сусід по сходовому майданчику.

– А, це ти, проходь, якщо приперся. Сподіваюся не з пустими руками прийшов?
– З нею, рідною, – Іван ступив у кімнату і озирнувся по сторонах. – А ти тут один?
– Один-один, боїшся кого чи що? Заходь.
– Так, тут у мене негусто.

Посміхнувшись власному жарту, Микола нарізав хліб, пошматував що знайшли з колишніх запасів шматочок сала, і від задоволення потерши долоні, в якомусь передчутті, вигукнув: «Ну, по маленькій, чи що?»
Смачно витер вуса: «У тебе, що з руками? Наливай же, а то піду ». Швидко сп’янівши, димлячи цигарками, чоловіки почали філософствувати.

– Тобі, Колька добре, один. П’єш  скільки, ніхто слова не скаже. Моя ж Маша зараз пронюхає, що мене довго немає вдома, прибіжить як миленька. Віриш? Микола йому охоче вірив, відчуваючи свою значимість і ейфорію від повної свободи.

– Так, що не кажи, Ванька – від жінок одні. Микола солодко затягнувся і задумався.
– Ось я згадаю, як жив, аж погано робиться. Ледь що, кричить. Все їй не так, все не добре. Зате зараз, що хочу, те і роблю, ніхто слова не скаже.

– Добре, тобі, Колька. Я б на твоєму місці … Тут і Іван трохи задумався. – Це звичайно, з одного боку-то і добре. Але я, напевно, один жити не зможу. Моя Маша, хоч і проноза, але поїсти завжди всього наготує, та й мені особливих турбот немає. Не, а ти все-таки молодець. Давай по маленькій?

Чоловіки ще довго обговорювали жінок, тільки їх хвилюють проблеми, поки за Іваном не прийшла дружина. У кімнаті нависла тиша, спати не хотілося. Та й хміль якось швидко пройшов. Микола взяв з полиці пошарпаний детектив, намагаючись зв’язати рядки, але думки плуталися, і не читалося. Він знову закурив.

Зараз би Наталка бурчала, чого так багато куриш, здохнеш швидко. «Та не на того нарвалися. Ще вас всіх разом узятих переживу! » І Микола раптом згадав обличчя синочка. В його очах не було сльозинки, коли він дивився на  батька. Навіть якась недитяча затаєна злість, як у вовченя. «Не потрібен я вам, так і фіг з вами, сам проживу». Але якісь різкий біль турбував його серце. «А що ви хотіли, не залізний же я, все ж людина», – подумав Микола і ліг на диван.

Той їх останній день, коли Микола, пішов, грюкнувши дверима, раптом знову сплив в пам’яті. Посварилися-то через сущі дрібниці. Наталка, як завжди прийшла зла. Скільки разів їй казав, кидай цю дурну роботу продавця. Вічно до ночі працюєш, вдома конем грай. «Думаєш, я вас з Мішою не прогодую?» А вона знову слухати ні в яку не хоче. Гаразд би грошей купу отримувала, а так сльози котячі, а туди ж. «Ні я, ні дитина тебе вдома не бачимо».

Микола з Надею разом жили вже п’ятнадцять років. Міша он який дорослий став, скоро того й гляди дівок додому приводити стане. А вони досі все в одній кімнатці тулилися. А Миколі що тоді залишалося робити. Куди накопичену енергію дівати? Ну, ходив іноді він наліво, не зі зла ж. Але завжди додому повертався, вважаючи, що сім’я це священне. Ось і доходився.

Микола не дуже-то любив цей безглуздий сайт знайомств, цю мамбу, як там її ще кличуть. Але йому, цілий день, насидівшись в майже голих стінах, спілкування все ж хотілося. Завтра знову вихідний, хоч вовком вий. Нічого робити не хочеться. Та й податися-то особливо нема до кого. Хоч якесь дозвілля. І що головне, грошей-то витрачати не треба. Микола різко згадав, що зарплата в понеділок. І мало не засміявся від задоволення.

Життя продовжилось. Все стало на свої місця