Одного разу від друзів Віра дізналася, що Володя збирається завести нову сім’ю. І не дивно: хлопець-то він видатний і руки на місці, такий на дорозі не завалялося. «Дурепа ти, Віра, такого мужика упустила. Всі вони однакові. Зате дітей он як любить. Та й по жінкам начебто не вештався»

На автобусній зупинці, як завжди, повно народу. Час пік. Ще зовсім недавно стояли нічні сутінки, але вже метушливо світав зимовий ранок. У відблисках ліхтарів кружляв пухнастий сніжок. Віра дуже любила таку погоду, коли зима, немов загладжуючи свою провину за колючість, створює тихе щастя. Раптом в темному кутку зупинки ворухнувся якийсь клубок. Віра підійшла ближче, присіла. На неї дивились два жалібних карих оченята, і тут же уткнувся в руку мокрий ніс. «Собачка», – прошепотіла Віра і погладила холодну шерсть. – «Де ж твій господар?» Але ось підійшов автобус, і Віра, вже втискуючись в його тісні надра, майже забула про свою знахідку. Трохи відігрівшись, Віра занурилася в нав’язливі думки. Але ж по суті справи вона мало чим відрізнялася від цієї самотньої й холодної істоти. Теж занедбана, також нікому не потрібна. Від таких думок зрадницьки залоскотало в носі, але вона стрималася. Останнім часом Віра тільки те й робила, що стримувалася. Ховала сумні очі від цікавих поглядів колег, які вічно лізуть не у свою справу. «Ну що їм всім від мене треба? Я ж не питаю у них, як вони живуть, з ким! »

Слід зазначити, що Віра завжди була як би на увазі. І не тільки тому, що відрізнялася яскравою зовнішністю. Просто якась харизма так привабливо діяла на оточуючих, що люди до неї тягнулися. З Вірою просто хотілося постояти поруч, спостерігати за її мімікою, жестами, ловити в очах швидко мінливу гаму почуттів. Відкрита і довірлива, вона не могла приховувати своїх емоцій, і була вся як на долоні: беззахисна, щира. В цьому і полягала її привабливість.

А ще Віра вірила. Спочатку в дитинстві – в казки, потім – у свої мрії. Заміж вийшла рано, але не по любові. Їй хотілося скоріше стати дорослою, самостійною, незалежною. Просто взяти й піти з-під батьківської опіки. В той момент їй практично було не важливо, хто буде батьком її дітей. І не тому, що вона була такою вже легковажною. Хіба що наївною.

Сім років шлюбу пролетіли непомітно, в клопотах і турботах про дітей. За ці роки Віра все ж змогла знайти у своєму серці почуття у відповідь до чоловіка. Володимир, як їй здавалося, любив її щиро, але все ж не так, як мріялося в дитинстві. Швидше за виною всьому був сірий побут, за яким поступово вся палкість почуттів звелася на «ні». Не дарма ж кажуть, що в сім років настає складний період в житті сімейних пар. І тільки зараз, коли Віра захопилася астрологією, стала розуміти, що не все так легко на планеті Земля. Немає простих випадковостей, є прості закономірності. Саме під них і потрапила її сім’я. Тим більше в останні роки Володя якось непомітно пристрастився до спиртного.

Коли втомлена з роботи Олена поверталася додому, мало не тягнучи на собі сина Дмитрика, їй хотілося швидше заснути. Вечеря, клопоти по дому, приготування на завтра, прання, прибирання і невідомо звідки взялися нескінченні з’ясування відносин з чоловіком. Вона не просто втомилася, вона вимоталася від якоїсь нескінченної суєтності, буденності. Ні, Віра знала, що це природна доля багатьох жінок – тягнути сімейний віз. Але коли на цей віз звалюється ще й напівп’яний чоловік, її терпінню приходив кінець.

Володя насправді був хорошим сім’янином. Коли народився меншенький, так взагалі ходив гордий. Ще б пак, довгоочікуваний спадкоємець. Все у них було добре, як, втім, у більшості сімей. Були й сварки, і бурхливі примирення. Були й радості, і розчарування. А як же без них прожити? Але в останні роки чоловік змінився. Може, його теж заїв побут. Коли Віра викидала в центр кімнати пляшку з-під горілки й обурено вигукувала: «Доки це триватиме?» Володя робив невинні очі, знизував плечима: «Це не моє, не знаю, звідки вона тут взялася. Та ти сама підклала. Не можеш без істерик жити. Тебе хлібом не годуй, дай покричати ». А потім вона вже більше не обурювалася. Просто в один прекрасний, вірніше в не дуже-то веселковий день зібрала всі пожитки чоловіка і показала йому на поріг.

І все ж розрив з чоловіком давався їй нелегко. Іноді Віра прокидалася серед ночі від безвихідної туги. Тихо сопіли у своїх ліжечках діти.  Часом їй до болю хотілося ласки й тепла, і вона тихо плакала в подушку, шкодуючи себе. У такі хвилини Віра готова була дзвонити чоловікові й просити, ні, благати його повернутися. Але не дзвонила, не дзвонив і він.

Володя приходив до дітей у вихідні, приносив іграшки й гостинці. Забирав їх з собою в гості до бабусі. З Вірою практично не спілкувався. Він став якимось незалежним, іншим. І з кожним місяцем все більше чужим. Віра відчувала, що вони все далі віддаляються один від одного, що кожен скоро почне будувати власну долю. Це все сильно било Віра по самолюбству, і тоді прокидалася ревнощі.

В одну з таких недільних зустрічей Володя прийшов в піднесеному настрої.

– Привіт, Віро! Як справи?

Володя і раніше робив Вірі компліменти, але тоді вона не звертала особливо на них увагу, звикла, що чоловік її любить, пишається і милується при кожній нагоді, підкреслюючи всі її переваги. Це як наркотик, до якого звикаєш, але без якого вже не можеш обходитися.

Несподівано для себе Віра спалахнула. Як давно їй ніхто не говорив подібного. Вона гордо підняла носик і прикинулася, що їй все байдуже. Їй хотілося, щоб «колишній» страждав, просив у неї вибачення, зізнавався, що любить і не може без неї жити. Але він мовчав. У такі моменти якась холодна жаба лягала на груди і нещадно давила. А часом Віра ловила себе на думці, що знову ревнує. До чого б це? Адже вона вже давно не любила Володю, може, і ніколи не любила. Але коли бачила його тверезого, доглянутого, свого і водночас чужого чоловіка, ревнощі знову нагадувала про себе.

Одного разу від друзів Віра дізналася, що Володя збирається завести нову сім’ю. І не дивно: хлопець-то він видатний і руки на місці, такий на дорозі не завалялося. «Дурепа ти, Віра, такого мужика упустила. І хто зараз не п’є, та всі вони однакові. Зате дітей он як любить. Та й по бабам начебто не вештався », – казали Вірі подружки. Вона і сама знала, що кращого батька дітям їй годі й шукати. Але справу зроблено, і назад шляху немає.

У вільний час, а воно з’являлося, коли весь будинок затихав в тихій дрімоті, Віра дзвонила подрузі.

– Таню, мені так самотньо. Я нікому не потрібна.
– Що ти, дурна, у тебе ж діти, ти потрібна їм. А ще мені. Ну, як я без тебе, ти ж найкраща, розумниця і красуня. Та ти хоч в дзеркало на себе дивишся?

Віра задумалася. Коли вона в останній раз заглядалася на себе? Вона підійшла до трельяжа і пильно подивилася у свої очі. Боже, до чого ж вони були сумними і якимись порожніми. І все ж неймовірно синіми. Віра посміхнулася, і відразу ж, звідки не візьмись, ніжний промінчик застрибав в небесній блакиті її очей.

– Ну що, подивилася? Так ось, давай йди, приведи себе в порядок. Я зараз до тебе прийду. Нічого готувати не треба. У мене для тебе сюрприз.
– Ти інтриганка. Говори негайно, що задумала.

Таня вже поклала трубку, а Віра не на жарт захвилювалася. Не встигла вона ще раз підфарбувати очі й губи, як пролунав дзвінок.
– Свої, відкривай.

І Віра мало не задихнулася від щастя і хвилювання. На порозі стояла Таня, а поруч з нею був Володя. Він тримав у руках букет білих троянд і загадково посміхався.

– З чого це ви разом?
– Так ось, привела тебе нареченого. Знайомся …

Коли самовладання повернулося до неї, Віра почула тихе попискування.
– Ой, а це що за карапуз?
– Це Дімі.  Адже він давно хотів собачку.

Віра присіла навпочіпки, і до неї тут же на руки забрався песик, його мокрий ніс охолодив запалені щоки, а прохолодний язик вже щосили облизував обличчя.
– Фу, не треба!

Віра захоплено засміялася і здивовано подивилася на подругу. Ну і сюрприз! Правда і раніше Таня її радувала, але щоб так … Несучи з собою захоплений погляд подруги, Тетяна втекла на кухню. Свято ж!

А колишні чоловік і дружина все ще стояли навпроти один одного, не знаходячи слів.
– Тримай, це тобі. Ти ж любиш такі.
Віра притискала до обличчя ніжні пуп’янки, ховаючи непрохані сльози.

Зі спальні пролунав радісний крик сина.
– Мама, мама, хто це? Це чий?
– Твій синок, твій.

Володя підняв дитину на руки. Той лише потирав оченята, посміхаючись у весь рот.
– Тато, він, що, замешкає в нас?
– Звичайно, куди ж йому тепер подітися?
– А ти, тато, теж нікуди не втечеш?
– Ні, синку, я вже прийшов. Я теж вдома.

Віра дивилася на рідних і близьких їй людей і не знала, що їй робити від щастя, чи то плакати, чи то сміятися. Хвиля емоцій, як нежданий тайфун завалився на неї. І вона більше не бачила ту межу, яка відділяла її від Володі. Зараз в її величезних очах замість ненависті щосили хлюпала любов.